День 136 (14.'11)

  Пишу не в зовсім зручному положенні в ванній. Піти митись –це єдиний привід побути на самоті вдома. Ми таки приїхали до батьків.  Все було напружено поки не сіли за стіл, Саша почав жартувати, атмосфера одразу стала кращою, тато його підхопив і ми просміялись добрих години дві.

До речі, так, їхати ми мали ще вчора, але через свою дурість запізнились на останній автобус, щоб цього не повторити зранку, Саша залишився в мене.  Вечір був прекрасний. І перший! Хочу сказати, що все було ідеально.

Правда з усім цим я забила на переклади, ну не буду про погане. Написала їм на пошту, що через загруженість на основній роботі поки немає часу на цю. Подивлюсь, що там скажуть… З появу Саші витрат стало якось менше, а моїх грошей зарплатних мені стало на все вистачати, тому поки не бачу сенсу забирати свій час.  Хоча звичайно якби я переїжджала на нове місце, грошей треба було б багато. Але я передумала. Принаймні поки. Вже не хочу.  Добре, що господарю нічого не казала. 

Одрі ми взяли з собою. До подорожей він звик, тому проблем не було. Навіть не ньоркав. Ще й Пончик з бабусею в селі. Вся любов дістається тільки йому. Він кайфує.

В дорозі ми з Сашою як не дивно говорили про «дорогу». Різні пригоди свої згадували, час пройшов непомітно… А там нас тато зустрів на машині.

Всю дорогу мовчали, я дуже хвилювалась.

Хух, хронологія подій встановлена. Продовжую далі.  

Згадала про те, що не розказала. як сьогодні нас двох ранком пізнали в супермаркеті. Це була дуже мила дівчина років двадцяти трьох. Сказала, що її мама щоранку нас вмикає і що ми гарна пара. Останнє звичайно не дуже  хотілося щоб всі знали, але рано чи пізно все одно стане реальністю, тож нічого.

Ще, здається, я скоро лопну.  Мама стільки смачненького наготувала, що не їсти просто нереально.

Досі не вірю, що це моє життя, а не сон. Якось все надто добре… Я нарешті відчула себе щасливою, а це дорогого коштує!