День 154 (04.12)

 Пишу і все тремтить. Це були адові 5днів мого життя. Все, що можу сказати : «Дякую, що живі» Зараз зберу сили в кулак і розповім усе. Не можу! Так важко! До мами ми так і не доїхали… Оце моє передчуття поганого тоді справдилось.  Випав мокрий сніг і дорога була мега слизька. Водій, який віз нас на бла - бла карі не впорався з керуванням і ми врізались в дерево.  Саша оговтався першим і якось витяг мене з автомобіля. Бо машина могла загорітись, хоча,  на щастя,  цього не сталось.

Я зламала руку.  Тобі болю не відчувалось. А потім виявився двохсторонній перелом. А в Саші вся голова була розбита- вдарився в бокове скло. А потім настала вічність, їхав якиїсь автомобіль, який зупинився і викликав нам швидку.  Пояснили ситуацію, викликали поліцію. Розбирались. Потім поїхали в лікарню. Мене відправили перевіряти руку в травматолога. Але за себе я не переживала, а ось за Сашу… У нього ж кров з голови текла! Повезли зашивати.  В цей час мене накладали гіпс. Коли  запитали чи буду я підписувати відмову від госпіталізації, я відмовилась. Бо знала, що Сашу точно залишать і хотіла побути з ним. Нехай одну ніч, але все ж таки.

Дякувати богу, скло, яке порізало Сашу, яке розбилось, коли ми врізались в дерево, не залізло в середину голови. Складно написала, але це максимально передає як все було.  Це порізи, які заживуть. Але, якби…то він міг би і померти. Досі руки трусяться, коли це уявлю.  Виходить ми ще щасливчики. А ще я всі ці 5 днів вічно плачу – нерви здають!

До речі, чоловік, який їхав за кермом не сильно постраждав. У нього легкий струс мозку і його одразу відпустили додому. Але в нього певно купа проблем зараз з машиною, її ремонтувати треба, а ще ж визначити, хто в цьому всьому винен… Хоч би до суду не дійшло. Не треба нам цих тяганин.

Так от, в лікарні ми пробули три ні.   Я офіційно до наступного ранку, а далі мені просто дозволили залишитись з Сашою.  Лікарі страхувались, робили йому повне обстеження, щоб не було ніяких побочок.

Сьогодні субота і я навіть не уявляю як ми «такі» маємо через день вийти на роботу. Керівництво вже вирішує це питання. Хоча запитання, чому ми опинились в тому автомобілі разом залишається відкритим. Але цю інформацію я поки не збираюсь розголошувати. Були, бо були.

Ми після виписки живемо у Саші, у нього дуже болить голова, кажуть струс, хоча таких обстежень не робили – зашили і все. То я намагаюсь допомогти чим можу, хоча враховуючи мій перелом на правій руці, виходить так собі. 

Зараз я в себе – сама, прийшла зібрати речі, які потрібно, щоб перевезти, власне кажучи тому і пишу, бо зошит лежав тут.

З Одрі теж все нормально. Соня як тільки дізналась одразу забрала його до себе, а вчора привезла нам туди.  В нього одні подорожі і переїзди, трохи стресує, але не сильно.  Це ж йому нещодавно три місяці виповнилось – таке ще маля, хоч і розумне.

Аналізую ситуацію і розумію, що найгірше було не мені, і навіть не Саші, а рідні і друзі, які все дізнались з інтернету, а не від нас – так вже вийшло. Першу добу я не могла себе змусити набрати нікого, крім мами. Зараз ні говорити, ні бачитись ні з ким не можу – приносить дискомфорт, але сподіваюсь це скоро пройде.