Глава 2. Один вечір

У будинку подруги панувало відчуття свята. Музика ще не була гучною, голоси людей лунали, здавалося, звідусіль: з кухні, з гостьової кімнати, навіть з тераси на задньому дворі. Велика компанія дітей галасливо бігала простором житла, радіючи, що батьки не заважають їм весело бешкетувати.

Аня всміхнулася, коли повз неї вітром пролетіли дві дівчинки з кульками в руках. Вони сміялися та наспівували пісеньку «З днем народження тебе», наче вечірка була для них, а не для дорослих.

Звісно, вона пам'ятала, що обіцяла подрузі допомогти, тому одразу пішла на кухню. Вже за хвилину до неї приєдналася Софія.

— Все нормально? — зацікавлено подивилася на порожевілі щоки Ані.

— Так, — відвела погляд. — Кажи, що робити?

— Як хочеш, можеш не казати, — знизала плечима, подаючи їй великого гострого ножа. — Розберешся із зеленню?

— Що я маю тобі «не казати»?

— Ань… — Соня закотила очі. — Розхвилювалася через падіння?

— Ні, твій брат вчасно опинився переді мною.

— Це точно.

Аня помітила, що подруга дивиться у бік коридору. Озирнувшись, побачила Зоряна. Він стояв на порозі, упершись плечем у стіну, й з усмішкою дивився на дівчат. Його руки були за спиною, з-під розстебнутих ґудзиків сорочки виднілася гарна шия та ямка між ключицями.

Легенько всміхнувшись, Аня втупилася у великий пучок петрушки, який від гострого леза почав розповсюджувати апетитний аромат. Вона вміла добре готувати, отже їй не довелося ніяковіти через незграбні змахи ножа. Вправно і швидко перетворивши зелень на подрібнені шматочки, не помітила, як у кухні залишилася лише вона та чоловік.

— Чому мовчиш? — не піднімаючи погляду, звернулася до нього.

— Милуюся видовищем. Ніколи не бачив такого майстерного користування ножем.

— Глузуєш? — подивилася, здуваючи пасмочко волосся, яке намагалося вирватися на обличчя.

— Зовсім ні. Я взагалі не вмію готувати.

— Цікаве відкриття, але не дивне.

Підійшовши до столу, він взяв з дощечки листочок цибулі та відправив його до рота.

— Допомогти?

— З'їсти? — ледь стримала сміх, дивлячись, як той скривився від гіркоти.

— Ні, порізати. Хоча, й з твоїм варіантом можу впоратися, — Зорян щиро всміхався, даруючи бажання повторювати за ним. — Чим займаєшся?

— Цибулю ріжу.

— Хах, — присів на стілець, роздивляючись, що можна скуштувати зі столу.

— Займаюся музикою та книгами. Але працюю бухгалтером.

— Судячи зі скрушного тону, робота тобі не до вподоби?

— Вірно. На жаль, мої романи ніколи не прочитають. Усі вони лише мешканці теки в ноутбуці, — мигцем поглянула на нього. — А взагалі, я не люблю про це говорити, не знаю, навіщо сказала…

— То ти сама пишеш музику і книги? — здивувався. — Про це не треба мовчати. Це дуже захопливо!

— Не сміши. Кому воно потрібне? — відвернулася, щоб не помітив засмученого виразу обличчя.

— У першу чергу — самій тобі. Однак, якщо ти соромишся показувати свою творчість… Це означає, що вона варта увага.

— Логіка? — озирнулася, миючи дощечку.

— Логіка в тому, що безглуздя кричить про себе на кожному кроці, а щось варте ховається «у теці ноутбука».

— Хто там казав про кандидата нудних наук? — засміялася, сподіваючись перевести тему бесіди.

Зорян замовк, але всміхався. Він помітив, що вона дійсно не бажає говорити про це, тому вирішив відкласти купу запитань на потім. Спершись ліктем у стіл, й притиснувши долоню до підборіддя, продовжував спостерігати за рухами Ані. Кілька разів трохи повертав голову, ніби прислухаючись до розмов гостей.

— Коли всі достатньо вип'ють, і не помітять моєї відсутності, планую покинути вечірку.

— Твоє право.

— Якщо до цього часу тобі також набриднуть танці та співи, запрошую приєднатися, — підвівся з-за столу, уважно дивлячись на Аню.

— Знову втечемо за ріг будинку?

— Якщо бажаєш. Або можна поїхати до центру, погуляти вечірнім містом. Я знаю чудову місцину, де продають аж занадто смачну каву.

— Думаю, що Софія образиться. Тому, дякую, вимушена відмовити.

Аня дивилася в його карі очі крізь силу. Вона давно не спілкувалася з чоловіками при неформальних обставинах. Лише по роботі, і то там тільки підстаркуваті мужики, які не можуть стати для неї рівними співрозмовниками. Звісно, розуміла, що Зорян фліртує з нею. Звісно, розуміла, що це до біса приємно. Але… але вона не могла дозволити собі знову…

Знову закохуватися. Адже романтичний склад душі швидко прикипав до людини, а потім боляче і з опіками, живою раною відривався від стосунків. Довірлива, наївна, ніжна… Більше не хотіла такою бути. Не хотіла, щоб її серце безжально розбивали. Так, вже не маленька дівчинка, а доросла жінка, яка глибоко всередині свідомості все ще залишалася вразливою.