Глава 4. Романтичний сюжет

На просторій галявині розмістилося незвичайне кафе. Ятка була розташована віддалік, а по центру великий танцювальний майданчик, навколо якого стояли плетені меблі. На столах миготіло полум'я свічок, яке освітлювало гарненькі рожеві квіточки у скляних вазочках.

Зорян відчував, як тремтіла рука Ані. Від емоцій та від захвату, який вона більше не приховувала. Неземні очі із захопленням роздивлялися все навколо, а особливо погляд повертався до музиканта. Чоловік у чорній сорочці стояв на краю майданчика, освітлений м'яким червоним світлом, й грав незнайому мелодію.

Від звуків саксофона Аня ледь стримувала часте дихання. Музика — її стихія, її всесвіт, її пристрасть!

— Клади сумку та пальто на стілець, й ходімо танцювати! — наполегливо сказав Зорян, вже торкаючись одягу на плечах. — Не хвилюйся, я не дам тобі змерзнути.

Аня всміхнулась, бажаючи пожартувати, що він читає її думки, проте не стала. Змовчала і лише слухняно зняла пальто.

Підбори торкнулися дерев'яної поверхні майданчика, а впевнені чоловічі руки одразу підхопили її в танці. Прохолодний вітерець торкався облич, гойдав волосся, ковзав по гарячих руках та ніби нашіптував: «Це насправді»...

Дівчина розуміла, що вони єдина пара, яка зараз танцює, що всі погляди відпочивальників прикуті до них. Розуміла, але пишалася тим, що змогла погодитися на цю витівку. Ні, це зовсім не витівка! Це, напевно, найкращий вечір у її житті!

Не просто повільний танець, а немов нестримний вихор почуттів, що увірвалися в їхні тіла. Зорян так легко вів її! Так граційно рухав плечима, там безсоромно притискався стегнами, що Аня подекуди ніяковіла та відчувала, як палають щоки.

Пролунали оплески й вона, нарешті, почала бачить щось, крім вродливого обличчя Зореслава.

— Тобі аплодують, — сміючись, прошепотів він, притулившись до її чола своїм.

Його губи настільки близько, що Аня почала боятися можливого поцілунку. Однак Зорян чемно вклонився перед нею, трохи розвертаючись до людей, які посвистували та вигукували «браво».

«Схаменись! Це справді ти? Що коїться?» — вирували думки, втім, Аня їх легко відігнала, знову поглянувши на чоловіка.

Зорян всміхався, переводячи подих. У червоному світлі ліхтарів його волосся переливалося мідним відтінком, а очі стали зовсім темними.

— Все гаразд? — запитав, коли почали повертатися до столика.

— Не впевнена.

— Чому? — відсунув стілець для неї.

— Я… ніколи подібного не робила.

— Ой, не обманюй, професоре! — засміявся, накидуючи їй на плечі пальто.

— Тобто, юначе? — піддражнила навзаєм.

— А у Соні? Хіба ми не танцювали? Ти ж про танці говориш?

Аня знову замовкла, думаючи, що відповісти.

— Анно, благаю, припини розмірковувати. Припини вигадувати правила! От дійсно? Чому не можна просто сказати все, що спало на думку? Навіщо постійно шукати гарні та правильні слова? Це ж довго… і нудно.

Він смішно звів брови, а Аня розсміялася.

— Так-так, я кандидат нудних наук, пам'ятаю, — захитала головою, не ображаючись.

— Я принесу каву, а ти поки плануй, що і як говоритимеш, — єхидно підморгнув, залишаючи її на самоті.

Минуло кілька хвилин. Несподівано, до столу підійшов офіціант. Ні слова не вимовивши, він простягнув їй троянду на короткому стеблі. Така запашна, що Аня одразу піднесла квітку до обличчя, вдихаючи аромат. Усміхнувшись, хлопець у жилетці та з метеликом на комірі, швидко пішов геть, а вона вишукувала поглядом спину Зоряна у черзі біля ятки.

На мить розхвилювалася, не знайшовши його у натовпі. Чергова поява офіціанта трохи налякала. Він поставив перед нею склянку з кавовим напоєм та блюдце з трикутним шматочком шоколадного торта, з вишенькою поверх крему.

Знову залунав саксофон. Утім, цього разу оплески були набагато гучнішими. Це привернуло увагу, й Аня подивилася на сцену.

— Матір Божа! — прошепотіла, помічаючи на собі погляди.

Зореслав сидів на високому дерев'яному стільці, там, де мав був музикант. У руках він тримав саксофон.

Люди були ніби в ейфорії, яка поступово поглинала і її саму. Музикант стояв поруч за апаратурою біля Зоряна. У повітрі зазвучала мелодія. А потім Зорян підняв саксофон… і заграв!

— Ні, це сон… Я сплю.

На коротку мить опустила очі. Мигцем роздивилася руки. Потерла долоні та поворушила пальцями. Вона боялася, що втратила розум. Думала, що спить і бачить романтичний сюжет книги про неї. Що пише його сама і все не наяву…

Акорди саксофона повторилися. Підвела погляд на Зоряна. Його куртка висіла на спинці стільця, а рукави сорочки були  закоченими. Чарівний чоловічий образ доповнював музичний інструмент. Він уміло порався з ним, тому Аня ні краплини не сумнівалася, що Зорян теж музикант.

Але, чому не сказав раніше? Адже знав, що вона любить музику. Чому не завів бесіди на цю тему? Це могло б зблизити їх за інтересами. Хоча… Яка різниця? Коли зараз її серце нестримно стукає, зачаровано дивлячись на того, кого знає лише кілька годин…