Глава 5. Забуті візерунки

Осіння ніч сповнилася прохолодою. Місто поступово оповила тиша. На вулицях вже не було ані людей, ані машин. Лише він та вона. Й повільна хода вздовж набережної. Було чутно тільки цокіт від її підборів та ледь вловний звук спокійної бесіди.

— Чим займаєшся за кордоном? — запитала, подумки посваривши себе за те, що не ходить часто у взутті на підборах. Ноги вже просто гуділи від втоми.

— Банально, але будівництвом, — знизав плечима. — Багато доводиться їздити Європою. З однієї країни в іншу, і так увесь рік.

— А коли ти востаннє приїздив в Україну?

— Років зо три тому. Мене тут нічого не тримає, адже батьки теж живуть закордоном. Я дуже люблю Соньку, ми з дитинства були близькими, наче не двоюрідні брат і сестра, а найкращі друзі. Хотів зробити їй сюрприз на ювілей.

— Тобі це вдалося! Дякую, — всміхнулася, мигцем поглянувши на гарний профіль чоловіка.

Він зовсім не мав вигляд старшого за тридцять років. Двадцять п'ять, не більше. Трохи вище середнього зросту, підтягнутої статури, стильно одягнений. Доволі симпатичний, ба навіть, вродливий. Чи то вона почала закохуватися і не помічає якихось недоліків?

— За що ти мені дякуєш? — розстібнув куртку, дістаючи телефон, аби перевірити час.

— За те, що зміг зробити мою подругу щасливою. Сонечко і так життєрадісна, але я знаю, як вона втомлюється з дітьми та на роботі, тому рада, що сьогодні, точніше вже вчора, у неї було таке чудове свято.

— Сонечко… Яке класне прізвисько! Вона завжди такою була, скільки пам'ятаю. Лідер компаній, байдуже, що серед самих хлопців, — всміхнувся. — Наші батьки мали дружні сімейні стосунки, й жили на сусідніх вулицях, тому майже все дитинство ми провели поруч один з одним. Було навіть таке, що Соня надавала тумаків місцевому хулігану, коли той хотів забрати у мене відро черешні, яку ми тільки-но зібрали та несли до хати. Поки я рятував урожай від крадіжки, вона смачно ляснула йому запотиличник. Ох і реготу було!

— Яка бойова у тебе сестричка! — Аня теж розсміялася, адже добре знала, що Соня справді смілива та відважна. Не те, що вона… слабкодуха і плаксива.

— Так, — задумливо, погодився Зорян. — А потім ми виросли. Багато чого сталося, життєві шляхи розійшлися, але ми продовжували спілкуватися. Шкода, що про тебе я нічого не знав раніше. Давно ви дружите?

— Ще з навчання. Вже майже тринадцять років. Я хрещена її Сашка, до речі.

— То ви ще й куми? — веселіше сказав Зорян.

— Є таке. Чому мені здається, що ти чимось засмучений? — зупинилася та повернулася до нього всім тілом.

— Добре відчуваєш людей? — опустив погляд на її руки, обережно торкнувся, стискаючи прохолодні пальці. — Зустрінемося завтра? Ой, ні, вже сьогодні, адже за північ.

Аня всміхнулася, киваючи. Було приємно розуміти, що він тримає і не хоче відпускати її. Що хоче побачитися ще раз, й можливо, це буде початком чогось нового в житті. Чогось ніжного, взаємного… Того, що подарує радість та насолоду. Того, що допоможе втекти від самотнього існування.

— Я не проти зустрітися! Ввечері?

— Так, можу зустріти тебе після роботи, й сходимо кудись повечеряти, а потім погуляти?

Зорян зробив пів кроку вперед, наблизившись до неї. Ласкаво поправив волосся біля обличчя, погладив пальцем щоку, нахилився та поцілував у губи. Коротко, але тепло, трепетно.

— Давно хотів це зробити, втім не був упевнений, що ти теж цього хочеш.

— А зараз упевнений? — усмішка з'явилася мимоволі.

— Обличчя не пече від ляпаса, отже можна повторити, — й він обійняв її за спину, міцніше притискаючи до себе.

Поцілунок, прихований у темряві ночі, огорнутий річковим вітром та шелестом хвиль, змусив заплющити очі. Вона почувалася неначе чистий лист, на якому м'яким пензлем малюють давно забуті візерунки любові. Дотики, які нагадують, що вона не просто людина, вона — жінка. Жінка, яку зараз цілують та обіймають. Жінка, яка згадала, що може бути цікавою та бажаною. Тією, хто не лише вигадує романтичні сюжети, а й сама знаходиться ніби в одному з них.

— Не хотів би відпускати тебе, але розумію, що вже пізно, а я обіцяв провести додому. Зараз викличу таксі, добре?

Аня знову мовчки кивнула, не стримуючи усмішки, яка не сходила з губ після поцілунку. Так, вона має повертатися додому, до своєї порожньої квартири, де на неї ніхто не чекає. Хіба що клавіші фортепіано, аби зіграти зовсім інші мелодії. Не такі сумні, а насичені приємними емоціями.

Недовірливі думки нашіптували, що Зорян можливий бабій. Й кожна жінка може впасти під його харизматичними чарами. Якщо це дійсно так, то їй не варто поспішати з проявом почуттів до нього.

Потрібно детальніше дізнатися від Софії, що він за чоловік. Чи мав серйозні стосунки, чи був одружений? Можливо, має дітей та обов'язки перед колишньою родиною? Ні, її це не злякає, якщо у них виникнуть стосунки. Просто хочеться розуміти, чи не стане продовження спілкування помилкою. Черговою у її житті…

У квартирі тихо, тепло, але не затишно. Зорян підвіз на таксі до будинку, а сам поїхав до готелю, в якому розмістився тимчасово. З його розповідей, Аня дізналася, що колись вони проживали у селі за містом, допоки не переїхали закордон. Власної оселі в мегаполісі його родина немає, тому йому доведеться кілька днів пожити в готелі, щоб не їздити далеко. Напружувати сестру він не захотів. Й не вбачав нічого складного в тому, щоб перебувати не в рідній домівці. Очевидно, це вже напрацьована звичка багаторічної роботи з постійними переїздами.