Один вечір з тобою

Глава 6. Новий ранок

Новий ранок був повною протилежністю вчорашньому дню. Сильна злива зі світанку зупинила нормальне існування міста. Вулиці були затоплені, а машини плавали на дорогах, наче маленькі підводні човни, що піднялися на поверхню брудного моря.

Широка парасолька, високі чоботи до коліна та відсутність косметики на обличчі заспокоювали Аню своєю зручністю. Вона, як творча натура, звісно, любила дощ. Але, його краще любити, споглядаючи за вікном квартири, а не потопаючи по щиколотки у глибоких калюжах.

Поспішаючи на роботу, раділа, що негода не сталася вчора, адже тоді вірогідність чарівної прогулянки з новим знайомим дорівнювала б нулю.

Раптове осяяння майже вщент зруйнувало гарний настрій. Якщо дощ не вщухне до вечора, чи зможуть вони зустрітися?

«От вмію сама себе розчарувати!» — подумала Аня, очікуючи зеленого світла на перехресті.

Сигнал світлофора змінився, й зробивши крок на дорогу, почула страшенний скрегіт коліс десь зовсім поруч. Роззирнутися не вистачило часу…

 

Парасолька лежала на тротуарі, віднесена вітром і потужністю удару. Непритомне тіло Анни було біля бордюру. Налякані люди почали викликати швидку допомогу, намагаючись перевірити, чи живий водій автівки, яка врізалася у стовбур дерева.

Розплющивши очі спершу побачила сіре небо, але краплі дощу та біль не давали змоги швидко отямитися.

— Ви жива? Дяка богу! — пролунав чужий жіночий голос над головою.

— Здається, жива, — пробурмотіла, спробувавши поворухнутися.

— Вас зачепила машина, але швидка вже їде, не хвилюйтеся!

Жіночка у картатому пальті присіла навколішки біля Ані, заспокоюючи та благаючи не ворушитися до приїзду лікарів.

— Візьміть у сумочці телефон, — крізь біль, попросила, — наберіть номер Сонечка. Це моя подруга.

— Можливо, краще батькам або чоловіку? — стурбовано перепитала небайдужа перехожа.

— Ні, спочатку їй…

Перед очима все пливло та мерехтіло, починала накочувати нудота, й Аня здогадувалася, що голівонькою забилася не на жарт…

Вона чула, як жінка говорила телефоном із Софією, але сама вже не могла ясно думати.

 

Прийшла до тями у лікарняній палаті. Було страшно. Самопочуття здавалося кращим, втім запаморочення та люта слабкість у тілі, не дали змоги підвестися на ліжку.

Десь у кутку зашумів кран з водою. Перевернувшись на інший бік з тихим стогоном, побачила біля умивальника чоловічу спину в білому халаті. Він вимив руки, а потім витер об рушник, що висів поруч на стіні. Старезний поржавілий гачок відламався, й стукнув об кахлі на підлозі.

— Хай йому грець! — ледь чутно чортихнувся, озираючись.

Цієї миті Аня хотіла підскочити, але зробила це лише подумки. Перед нею стояв Зореслав.

— Вибач, я тебе розбудив, — винувато сказав, підходячи до ліжка, на шляху беручи один із важких стільців.

Підсівши поруч, співчутливо всміхнувся.

— Не всміхайся так, — пробурмотіла.

— Як?

— Ніби бачиш побите кошенятко, — спробувала всміхнутися.

— О, — протяжно мовив, — саме його я й бачу зараз. Кошенятко, як ти?

— Де Соня?

— Тобі не вдасться з'їхати з теми. Кажи, як ти?

— Нормально, — відвела погляд на вікно, з якого линуло світло. Воно наче й не було занадто яскравим, але очі сприймали його за світло прожектора.

— Я закрию жалюзі.

Зорян підвівся та пішов до вікна, немов прочитав її думки. У приміщенні все стало блідо-рожевого відтінку.

— У тебе струс мозку, — повідомив, знову сівши поруч. — На щастя, кістки та органи всі цілі, більше ніяких ушкоджень. Лікар приходив уже кілька разів, але ти спала.

— Мене й досі нудить…

Їй було нестерпно соромно за те, що сталося потім. Однак Зорян виявився не з гидливих. Він швидко допоміг їй витерти обличчя та випити води, й квапливо покликав медсестер і санітарок, аби ті змінили простирадло та перевірили стан Ані.

— Скажи, чому ти тут? — ослабла, вона заплющила очі, наче це б врятувало її від почуття сорому.

— Хотів би спитати тебе теж саме, — лагідно почула у відповідь. — Зателефонувала Соня, все розказала. Оскільки їй добиратися довше, ще й дітей треба завезти до бабці, ми вирішили, що я приїду. Вона має бути тут з хвилини на хвилину, не хвилюйся.

— Котра зараз година?

— Майже шоста вечора.

— Що? Ні-і-і… — застогнала, зрозумівши, як довго перебуває в лікарні. — Не такого вечора я чекала.

— Я додам сьогоднішнє побачення у список найдивніших у моєму житті.

— Ти серйозно? Не сміши, благаю, мені погано.

Вона подивилася на нього з помітною вдячністю, адже їй хотілося всміхатися попри слабкість та страшенний головний біль.

— А що саме тебе насмішило? Слово «побачення» чи те, що я маю такий список? — засміявся.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше