Глава 7. Візит

Це був не сон. Це був іспит на витривалість її організму та вмінню терпіти біль. Особливо, коли справа дійшла до спроби підвестися, щоб покликати чергову медсестру і сходити за покликом природи.

Тому, коли за вікном, нарешті, почало світати, вона видихнула з полегшенням. У коридорі почали гриміти металічними тацями, на яких розвозили не смачні сніданки. Де-не-де чулися голоси. Одразу впізнавала, коли йшли лікарі. Вони розмовляли між собою гучно, не хвилюючись, що можуть розбудити хворих за зачиненими дверима палат. Їхнє бубоніння довгою луною тягнулося коридором, аж поки не зникало десь в іншому кінці будівлі.

Хтось постукав і одразу увійшов, не дочікуючись відповіді. Чоловік міцної статури та середнього зросту впевнено підійшов до ліжка Ані. В одній руці він тримав блокнот, а в іншій — телефон, по якому продовжував говорити.

Ні слова не сказавши, підтягнув до вікна стілець, й сів, вивчаючи поглядом бліде обличчя дівчини, з помітними темними колами навколо очей.

На вигляд йому було менш ніж сорок років, але робота наклала на обличчі відбиток зі зморшок та постійно насуплених брів. Чорняве волосся коротко підстрижене, а одяг повсякденний, але Аня одразу здогадалася, що перед нею поліціянт.

Вона сподівалася, що ця зустріч не станеться наодинці. Проте, чомусь зараз навпаки зраділа, що зможе сама вирішувати, що казати і що робити, без зайвих порад батьків і друзів.

Договоривши, він, нарешті, звернувся:

— Капітан поліції Сергій Якименко. А ви?

— Анна Сергієнко.

На губах чоловіка прослизнула ледь помітна усмішка. Він дістав з кишені ручку, щось записав у блокнот, й дратівливо довго мовчав.

— Заяву писати будете на водія? Протокол вже складено по факту дорожньо-транспортної пригоди, залишилося дізнатися ваші дії.

Поглянувши уважно блакитними очима, він ніби хотів прочитати її думки. Аня на хвилину замислилася.

— Чому це сталося? Був нетверезий?

— Вас це не повинно хвилювати.

— Це ви так вирішили? — впевнено огризнулася, не розуміючи, звідки взялася сміливість.

— Через нього ви зараз лежите на лікарняному ліжку з ушкодженнями… — наполягав капітан, байдуже поглянувши на сусіднє ліжко, на якому закашляла жінка, натякаючи на гучну розмову.

— Чи не могли б ви тихіше? — мляво попросила хвора.

— Не міг би, я працюю. Доведеться трохи потерпіти.

«Який хам!» — обурилася подумки, однак, вирішила промовчати. Їй і так вистачало проблем і головного болю.

— То що? — перевів погляд на Аню.

Було складно дивитися, тому дівчина заплющила очі, напевно, надовго, адже наступна витівка поліціянта вкрай її здивувала. Він підвівся, й швидкими рухами відкрив жалюзі. Яскраве світло засліпило і без того втомлений та нечіткий зір.

— Вирішили подрімати? Спершу на питання дайте відповідь! — роздратовано прогарчав.

Вмостивши своє тіло на стільці, дістав телефон. Тепер їй майже не було видно його обличчя. Лише темний силует, засвічений сонцем з вікна.

— Ви не любите роботу, яку самі обрали? — випалила Аня, прикривши очі долонею. — То йдіть працювати двірником, там не треба спілкуватися з людьми!

Хмикнувши наостанок, ніби як затвердження власної впевненості, вона розвернулася набік, намагаючись знову не спорожнити шлунок від зайвих рухів.

— Громадяночко, я, навпаки, люблю свою роботу. А от ви, як я розумію, не дуже любите себе, якщо не збираєтеся піклуватися про власне здоров'я та нерви.

«Зараз мої нерви ти псуєш, капітанчику» — подумки поглузувала, не ворушачись.

— Ясно як божий день, — буркнув, підіймаючись. — Ще одна безвідповідальна…

Аня більше не могла втримувати злість, що закипала всередині. Квапливо, але обережно підвівшись, сперлася на подушку та гаркнула на чоловіка:

— Що вам там «ясно», капітане? Що ви хамло, якого світ не бачив? Скажіть, хіба в органи беруть тільки після здачі іспиту на хамство? Взагалі-то, я потерпіла, а не винуватець ДТП! Тож, будь ласка, засуньте ваше «ясно» до кишені та почніть спілкуватися ввічливіше!

Щира усмішка на обличчі Сергія викликала сум'яття та зніяковіння. Вона не розуміла, чому він всміхається, втім почала почуватися такою ж хамкою, як і поліціянт.

— Вибачте… — пробубоніла, опускаючи погляд. — Я погано почуваюся.

— Залиште свій номер телефону. Вас викличуть до відділку, — знову дістав блокнот і ручку.

— Я буду в лікарні ще кілька тижнів.

— То й що? — знизав плечима. — Не можете дати відповідь зараз, отже дасте офіційно на папері, на моїй «не улюбленій роботі».

Останні слова він промовив із сарказмом, мигцем поглянувши на Аню, яка вже згорала від сорому.

Продиктувавши номер, вона наважилася перепитати про водія, який її збив:

— То, ви розкажете, чому це сталося?

— Усе банально: слизька дорога, не впорався з кермуванням, автівку занесло, — ховаючи блокнот, швидко відповів, й застібнув темно-сіру куртку.