Глава 12. Незручна ситуація

У квартирі було тихо і холодно. Переступивши поріг, Аня зрозуміла, що дуже сумувала за затишком оселі, хоч і почувалася останні роки самотньою.

Повільно пройшовши на кухню, ввімкнула світильник над столом, бо за вікном небо затягнулося хмарами. Приміщення залилося м'яким світлом бузкового відтінку, від плафона у вигляді квітки. На мить зупинившись коло столу, подивилася на чашку, яка залишилася з того злощасного ранку. Одразу вимила від залишків кави на денці, й обернулася.

Зореслав стояв на порозі та мовчки за нею спостерігав.

— Вибач, я не багатослівна зараз…

— Нічого, тобі просто треба відпочити, —  підійшов ближче та поклав руку на плече: — Впевнена, що хочеш, аби я був сьогодні з тобою?

— Мені буде ніяково, але, якщо ти поспиш на дивані, — всміхнулася, — переживу цей вечір та ніч.

— Гаразд, — легенько торкнувся її шиї, погладжуючи шкіру. — Покажи мені, де чай та харчі, а сама йди в душ. Я поки що-небудь приготую.

— Я не голодна.

— Будемо сперечатися? — зупинив, коли зібралася робити крок.

— Можливо, колись, не зараз. Зачекай, я відновлю сили, й тоді можемо почати.

Обидвоє всміхнулися. Зорян прибрав руку, відпускаючи Аню. Виходячи, чула як він цокотить посудом, проте втручатися не хотілося. Хоча в минулі часи, вона б не дозволила щось робити не власній кухні без її допомоги.

Теплі струмені води омивали тіло. Здається, навіть трохи схудла за цей тиждень. Провела долонею по забитих ребрах, на яких ще й досі були синці від удару та падіння. Мабуть, янгол-охоронець вберіг від більшої кількості травм.

Здригнулася від раптового стуку у двері.

— Ти там як? Нормально? — схвильовано, питав Зорян з того боку ванної кімнати.

— Нормально, — приглушила напір.

— Можна я зайду, щоб упевнитися, що ти не плачеш?

— Що? Чого б це мені плакати? — стримала смішок.

— Закривай душову шторку, я заходжу, — прочинив двері.

Присівши у ванну, посунула далі шторку, поливаючи спину теплою водою. Зорян зайшов, прислухаючись.

— Так, справді, не плачеш.

— Зміг розчути крізь шум води, чи не течуть по щоках сльози?

— А ти сумнівалася в моїх можливостях?

— Поки жодного разу!

— Не хочеш розповісти, як почуваєшся? Морально і фізично.

— Навіщо? — нахмурилася.

— Ти вважаєш, що краще тримати все в собі?

— Ой, ти настільки серйозний, що я починаю сумніватися, чи ти стоїш за шторкою?

Вона пальцем посунула край тканини та обережно визирнула, всміхаючись. Іншою рукою прикриваючи тіло, подивилася за Зоряна. Він стояв коло дверей, спершись спиною об прохолодну стіну з блакитним кахлем. Його пильний погляд бентежив. Але тільки погляд, від самої присутності Зореслава їй було спокійніше. Такий дивний спокій, який відчуваєш лише поруч з близькою людиною.

Аня не надто довіряла людям, утім продовжувала сподіватися, що все-таки є ті, хто заслуговує на довіру. Й завжди, коли виникало почуття, що саме зараз можна відкрити душу, нагадувала собі про обережність. Вважала, що краще перетерпіти, промовчати, продовжити тримати власні переживання якомога далі від сторонніх. Адже, кому потрібні чужі проблеми?

От і цієї миті, вона знову зупинилася, коли слова вже майже зірвалися з губ. По-перше, Зорян чоловік, а чоловікам не можна жалітися, вони не люблять плакс та невдах. По-друге, занадто мало знайомі. Щось хотіла вигадати третє, але швидкоплинні думки перебив голос Зореслава:

— Якщо ти знову підбираєш слова, то краще не треба. Єдине, що я змушу тебе зробити… — на мить замовк: — Це поцілувати мене.

Шокована, Аня відсунула шторку, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

Він схопився за живіт, й нахилився від сміху, бурмочучи:

— От, нарешті, прокинулася! Ха! Ти б бачила вираз свого обличчя! Я вже не знав, як привернути твою увагу, — перевів подих. — Єдине, що я змушу тебе зробити — це поїсти, дамочко! Домивайся та приходь на кухню. Я чекаю!

Підморгнувши, чоловік вийшов з ванної кімнати, залишаючи Аню на самоті, але вже усміхненою. Хоча на підсвідомому рівні вона і не проти його поцілувати, однак, такий несподіваний зухвалий жарт дійсно повернув її до реальності, витягуючи з постійних роздумів.

Обмотавши голову рушником, одягла білий м'який халат, й повільно пішла до кухні. Босі ноги приємно торкалися холодної підлоги, а розслаблене тіло відгукнулося на запах їжі. Живіт забурчав, наче незадоволений кіт.

На столі стояли дві тарілки з макаронами та яєчнею, й улюблена чашка, наповнена зеленим чаєм.

— У тебе не густо з продуктами, а той суп у холодильнику вже став ліками, — всміхнувся. — Не впевнений, що вдалося смачно.

— Реклама така собі, — сіла за стіл, беручи виделку, — але я все одно вдячна.

Задзвонив телефон, який лежав на підвіконні. Аня зібралася підвестися, але Зорян зупинив її, й сам подав, щоб зайвий раз не вставала.