Глава 13. Непроханий гість

Попросивши Сергія зачекати п'ять хвилин, забігла до спальні, й швидкими рухами перевертала одяг у шафі, шукаючи, що вдягнути. На очі натрапила біла широка футболка та чорні штани з манжетами. Мружачись від неприємних відчуттів на ребрах, переодяглася, поправила волосся, й повернулася на кухню.

Сергій стояв до неї спиною, дивлячись у вікно, сховавши руки в кишенях. Його куртка висіла на стільці.

— Заварний або розчинний? — запитала, заходячи.

Він злегка озирнувся, поглянувши через плече:

— Заварний.

— На жаль, не можу запропонувати вершки або молоко, бо всі харчі зіпсувалися, — дістала дві маленькі чашки.

— І не треба, я люблю чорну каву без цукру.

Аня скривилася від однієї лише думки про смак такої кави. Це момент помітив Сергій, який якраз повернувся до неї обличчям. Спершись сідницями об підвіконня, склав руки на грудях, спостерігаючи за жінкою.

Десь хвилину обидвоє мовчали. Поставивши турку на вогонь, Аня подивилася на капітана:

— То, може, все-таки розкажете, навіщо прийшли?

— Не знайшов вас у лікарні. Це ж очевидно, — хмикнув.

— Не очевидно тільки привід… Ви до всіх постраждалих навідуєтеся кожного дня?

— Ні, — замовк.

Її почала дратувати така поведінка. «Якщо вже ти тут, то кажи, що треба» — подумки психувала, але не наважувалася почати хамити чоловіку.

— Я просто хвилювався за тебе.

— Не варто, є кому хвилюватися за мене, — впевнено відповіла, поглянувши в очі, на знак правдивості слів.

— Серйозно? — опустив руки, й зробивши крок, сів за стіл.

— Цілком. Моєму хлопцю. Який, до речі, має повернутися додому з хвилини на хвилину.

— А, це той худорлявий, що приходив у лікарню? — засміявся.

Аня нахмурилася. Кава у турці зашипіла і піднялася пінкою нагору. Вимкнувши газ, наповнила чашки, і подала напій гостеві.

— Не можу зрозуміти ваших намірів, шановний капітане Якименко.

— Справді? — всміхнувся куточками вуст.

— Послухайте, — сіла навпроти, — годі з мене знущатися. Моє здоров'я зараз не здатне розгадати ваші ребуси.

— Немає ніяких ребусів, — зробив ковток, не зводячи очей з неї. — Ти мені сподобалась. Але, я не можу второпати, чому ти так поводишся? Відмовляєшся від заяв на винуватця ДТП, тікаєш з лікарні, хоча ще потребуєш догляду та лікування… Чому така байдужість до власного життя?

— Ви знаєте, чому мені треба було виписатися, — буркнула, удаючи, що не почула речення про «сподобалась».

— А ти знаєш, що я казав почекати до ранку, — суворіше сказав.

— Я…

— А ще я знаю про діагноз, — перебив, пильно вивчаючи вираз її обличчя.

Аня підвелася:

— Попрошу вас піти геть!

— Проси, — єхидно посміхнувся.

— Йдіть геть! Будь ласка… — хвилювання накотило і нагадало про запаморочення від різкого підйому.

— Послухай, Анно, — теж встав та підійшов до неї, — я не бажаю тобі зла, й не хочу образити. Адже сказав, що ти мені подобаєшся, як жінка, от і все.

— Дійсно, — склала руки на грудях, обурюючись, — от і все! Це хіба дає вам право дошкуляти мені своєю нахабною присутністю, поведінкою, без жодного натяку на ввічливість?

— Ти маєш рацію, — на мить опустив голову. — Я ж не Ромео, не вмію сюсюкатися.

— Ромео — малолітній дурень, який випив отруту і помер! — глузливо промовила, радіючи маленькій перемозі.

— Я не читаю книжок.

— Це помітно, — звела ліву брову догори. — Отже, я вдячна за ваше, так зване, піклування, однак, не бажаю подібної уваги. Якщо наша розмова дійшла до фінішу, я б воліла прилягти далі відпочивати.

— Я зрозумів.

— Нарешті, — видихнула, роблячи крок у бік, даючи чоловіку пройти.

— І, щоб ти там не думала про мене, — додав, взуваючись у коридорі, — я не бажаю тобі поганого. Так, я занадто різкий та невихований, але таким мене зробило життя і професія.

— Я тут ні до чого, — сумно мовила, відчуваючи, що перестаралася із впевненістю.

Зиркнувши на неї, Сергій сам провернув ключ у замку, й відчинив двері. Озираючись, стримано всміхнувся:

— Я зателефоную, коли тобі треба буде прийти до відділку. Й ти телефонуй, якщо щось буде треба. Добре?

Мимоволі кивнувши, зачинила двері. Видихнувши, прислухалася до кроків у під'їзді. Як добре, що вдалося його «прогнати», поки не повернувся Зорян! Тепер можна і обдумати все, що сталося…

Недопита кава стояла на столі. Вимивши чашку гостя, сіла за стіл, роблячи ковтки вже ледь теплого напою. Сон як рукою зняло! Щоки палали. Чи від стресу, чи від того, що хтось про неї думав.

Бач, яка буває жартівлива доля? Ще тиждень тому, хто б їй сказав, що таке трапиться — не повірила б! Цілковита самотність змінилася увагою одразу двох чоловіків. Надто різних, щоб спробувати їх порівняти. Таких пригод вона ще не мала!