Глава 14. Новини з роботи

Ближче до вечора Аня поступово звикла до присутності Зоряна, й більше не соромилася його. Полежавши лише пів години, зробила записи чернеток роману, який почала писати кілька тижнів тому, а потім приступила збирати документи та речі. Зранку вона поїде на роботу, і якщо все вдасться вирішити, вирушить з Зоряном до села, відпочивати.

Чоловік був у гостьовій кімнаті, лежав на дивані, з кимось говорив телефоном, вимкнувши звук телевізора, який Аня майже ніколи не дивилася. Пройшовши повз нього, помітила, як він їй ласкаво всміхнувся.

— Я пити чай, тобі зробити? — пошепки запитала, щоб не заважати.

— Буду вдячний, — кивнув, проводячи її поглядом.

Десь за хвилину він приєднався до неї. Сів за стіл та задумливо спостерігав за її рухами.

— Надто довго думаєш над промовою? — піддражнила, озираючись.

— З ким поведешся, як-то кажуть, — сумно всміхнувся.

— Тебе щось непокоїть?

— Не хочу, аби ти хвилювалася через це. Всього лише робота, — невинно знизав плечима. — Мені писала Соня, просила, щоб ти їй зателефонувала. Бо ніби й досі не розуміє твоїх вчинків.

— У мене таке враження, що вона моя сестра, а не твоя! — закотила очі, ставлячи чашку на стіл. — Стільки турботи… інколи не потрібної.

— Чому ти вважаєш саме так?

— А ти чому такий серйозний? — сіла, уважно дивлячись на Зоряна.

— Я можу бути не тільки смішним, коли справа стосується чогось важливого.

Аня запитально підвела брову, але він не продовжив фразу, немов хотів або натякав, щоб це вона щось йому сказала.

— Я з усім можу розібратися самостійно, — схиливши голову, наче у виправдання, промовила.

— Та я ж в цьому не сумніваюся, Анно! Однак друзі для того і потрібні, щоб допомагати та підтримувати у скрутні часи.

— У мене все нормально! — гостро сказала, міцніше стиснувши ручку чашки.

— Добре, я зрозумів, — більш лагідно відповів, роблячи ковток.

— Я не казала, що зі мною буде легко.

— А я не казав, що мене лякають труднощі…

Погляди зустрілися та зупинилися. На якомусь підсвідомому рівні вони думали про одне й те саме, але жоден не наважувався почати щиру розмову. Він не хотів наполягати, а вона не хотіла жалітися. Адже вона сильна жінка, їй не вперше долати неприємності! Просто з часом зрозуміла, що не завжди треба залучати сторонніх до розв'язання власних проблем.

Аня неодноразово стикалася з розчаруванням у людях, навіть тих, кого колись вважала близькими. Впускала в душу довіру, була відкритою, вислуховувала, давала поради, коли просили, намагалася підтримувати. А потім, щось траплялося у неї… Й коли зверталася хоча б за моральною підтримкою, отримувала відкоша. А інколи й цілу порцію звинувачень у постійному скигленні.

Ці численні фактори «зради», якими вона їх вважала, навчили бути закритою. Не ділитися проблемами, душевними переживаннями, а мовчки варитися у власному котлі.

— Вітання! — почувся сміхотливий вигук напроти. — Земля, земля, як чутно?

— Чутно погано, зв'язок нестабільний! — віджартувалася, сміючись. — Вибач, голова і так дурна була, а після струсу стала частіше «зависати».

— Не кажи так про себе, не можна, — несподівано, Зореслав підвівся та підійшов до неї, обхопив шию долонями, зазираючи в очі: — Не можна настільки себе не любити! Ти чудова! Розумна, дотепна, до біса вродлива, й трохи кумедна. Ледь трохи… бо ще не відкрилася цілком.

— Й коли ти встиг збагнути, що я розумна? Може, я як двері? — примружилася.

— Соня мене попередила, що це твоя улюблена фраза, — всміхнувся, й нахилившись, поцілував. — Якщо ти як двері, то тоді дуже гарні, дотепні, й розумні дверцята.

Він відхилився від її жартівливих ляпасів. Крізь сміх, Аня намагалася вхопити його за футболку, але той постійно відскакував, аж поки не звалив свою чашку з чаєм на підлогу. Вона гучно стукнула і розкололася на багато уламків.

— Це лише чашка, не засмучуйся…

І не встигла договорити, адже Зорян ніжно обійняв її та почав заціловувати.

— Що ти робиш? — схвильовано зашепотіла.

— Доводжу тобі, що ти не двері… Хіба двері так цілують?

— Боже, Зорясику, ти нестерпний! — захихотіла, впираючись долонями в його груди. — Я не можу водночас сміятися та ніяковіти, відпусти, треба прибрати уламки.

— Зорясику? Здається, — роздивляється її обличчя, — хтось тут починає танути і не бути маленькою бурулькою?

— Хіба с тобою можна залишатися бурулькою? — розсміялася, відходячи. — Був би ти на «Титаніку», навіть той клятий айсберг розтанув би!

— Ну, дякую, — протяжно вимовив, хапаючись першим за серветки. — Сідай, пий чай, я сам приберу.

— Ото вредний!

— У тебе вчуся, — підморгнув, й почав збирати залишки чашки.

Тільки зараз Аня звернула увагу, що з-під футболки чоловіка помітний краєчок татуювання.