Глава 15. Втеча

Вислуховувати офісні плітки не було ані часу, ані бажання. Аня намагалася позбутися уваги колеги, але Марія наполягла провести її до таксі. Квапливо оформивши документи, жінки вийшли на вулицю. Прохолодний жовтневий вітерець розгойдував пожовклі дерева, зриваючи з них покров, й кидаючи під ноги. Глибоко вдихнувши прогіркле повітря, Аня спустошеним поглядом роздивлялася гарну алею перед будівлею фірми. Десь за рогом було чутно шерхіт мітли двірника, але перед входом бруківка була встелена різнобарвним килимом з опалого листя.

— Ходімо до ятки, вип'ємо кави, — запропонувала Маша, дружньо тримаючи під руку.

Вона не погана людина, й давно знайомі, але зараз Ані не хотілося ділитися подробицями свого життя. Тим паче розуміючи, що все це стане відомо всім колегам. Навіть цей випадок з приходом поліціянта вже, мабуть, сто разів був «перемитий» під час обідньої перерви.

— Мені не можна каву, я краще додому, — всміхнулася, дістаючи телефон, щоб викликати таксі.

— Що тобі сказав Алекс? — не вгамовувалася Маша, безсоромно розпитуючи про все, що її цікавило.

— Що я можу тиждень відпочити і повернутися до роботи.

— Справді? — з недовірою, хмикнула. — Це дивно, адже у відділі вже починали оформлювати іншу на твоє місце.

— Так, згодна, дивно. Можливо, це всемогутнє законодавство? — мигцем поглянула на машину, яка заїжджала на паркування.

— А, можливо, всемогутній красунчик у формі? — підморгнула, не відпускаючи ліктя колеги.

— Машо, годі про це, добре? — прибрала її руку, відсторонюючись. — Я не знаю, чому той чоловік приходив до шефа, й не хочу знати. Головне, що я не втратила роботу. Вибач, треба зателефонувати.

— Здається, — пошепки промовила Маша, — за тобою вже приїхали.

Її дивакувата усмішка здивувала Аню, тому вона вловила напрямок погляду, й повернула голову в бік паркування. Біля машини, яка щойно приїхала, стояв капітан Якименко. Він, склавши руки на грудях, сперся спиною об дверцята та наче чекав, поки Аня його помітить.

— Цікаво, цікаво, — бубоніла Марія, — чого ми знову тут?

— Машо? — розвернулася, суворо дивлячись. — Тобі час повертатися на роботу. Дякую, що провела! Далі я сама.

— Ага, сама, звісно, — поглянула на Сергія. — Гаразд, бувай.

Аня розуміла, що могла образити Машу, проте зараз їй було байдуже. Можливо, це неправильно з її сторони, не ввічливо, але цей момент турбував якнайменше. Адже у цю мить у серці спалахнула злість… та ще якесь дивне відчуття.

Розстібнувши чорну коротку куртку, він поправив високий комір білосніжної водолазки та пішов назустріч до неї.

— Доброго ранку, Сергієнко! — всміхнувся.

— Яка фамільярність! — хмикнула, поворухнувши бровою, але продовжила стояти, не йдучи геть.

— Ви ж не вчителька, щоб вчити манерам.

— Манерам вчать зовсім не вчителі, а…

— Взагалі, я приїхав до вас, — перебив, не давши договорити, — щоб дізнатися, чи все в порядку з роботою?

— Тоді, я маю до вас зустрічне питання. Чому ви продовжуєте втручатися в моє життя? Я думала, що після вашого приходу до мене додому, ми все вирішили?

— На роботу я прийшов у першу чергу, — почала ніяковіти від його пильного погляду, який ковзав по обличчю та волоссю. — Не звільнили?

— Ні, — опустила очі. — Навіть презент дали.

Всміхаючись, підняла пакет та легенько потрусила його. Сергій мав задоволений вигляд. Озирнувшись по сторонах, приязно запропонував:

— Можливо, вип'ємо кави?

— Я повинна бути ввічливою, після того, як грім серед ясного неба, з якогось дива, ви  з'явилися на моїй роботі, щось там лякливе сказали директору і я не втратила посаду?

— Ви не відповіли.

— Ви теж! — вперто дивиться в очі.

— Ні, не повинна, — всміхнувся, знову ховаючи руки в кишенях.

— Якщо так, то мені зараз не до кави. Маю їхати.

Аня впевнено пішла вулицею, обійшовши авто капітана та його самого. Навіть не попрощавшись, вирішила швидше тікати від проблем. Пригадуючи слова тітки Олі, повторювала їх собі. «Триматися від нього якнайдалі!»

— Стій, кажу! — почула викрик позаду. — Де ж твій янгол-охоронець?

— Що? — обурена, озирнулася до Сергія.

— Худорлявий той, де? Чому залишив і відпустив тебе одну, знаючи про діагноз? Не береже? Ай-яй-яй! — глузливо хитає головою, клацаючи язиком.

— Не ваша справа! — сердито промовила, пришвидшуючи крок, але чоловік продовжував йти поруч з нею.

— Звісно, не моя. Але його, начебто, чи не так? Я б не відпустив свою хвору жінку, знаючи, що будь-якої миті їй може стати погано або знадобиться допомога!

— Ви б не відпустили, бо ви як тиран! А він відпустив, тому що… Взагалі, чому я маю перед вами виправдовуватися? Це моє життя, вас це не стосується!

— Анно, стій, — схопив за лікоть, — тобі не той тюхтій потрібен, а нормальний сильний чоловік!