Глава 17. Турбота

Похмурий осінній ранок та неприємна зустріч біля офісу почали поступово забуватися, коли забравши речі Ані й куплені харчі, вони вирушили до села. Чим ближче під'їжджали, там кращий ставав настрій. Нарешті, їй вдасться відпочити, по-справжньому! Без роботи, без зайвої уваги, без надокучливих думок.

Побілений двоповерховий будинок, з синіми віконницями та трикутним дахом зустрів запашним ароматом квітів і чистим повітрям з легкою димкою туману.

Навколо було так тихо, що спів пташок і шелест пожовклого листя заворожували. Ніякого гулу від автомобілів, ніякого натовпу, що постійно кудись поспішає, лише вітер та де-не-де крик півнів та ґелґіт гусей.

Аня всміхнулася, стоячи біля машини та прислухаючись.

— Все гаразд? — покликав Зорян, дістаючи пакети з багажника.

— Так, — озирнулася до нього, — тут чудово! Здається, я настільки втомилася від міста, що ладна переїхати сюди хоч зараз.

— То, купуй будинок і переїжджай, — засміявся, проходячи повз неї до калитки.

— А от візьму і куплю, що будеш тоді робити?

— Продавати, — реготав з-за воріт, поки Аня залишалася з боку дороги, роздивляючись місцевість.

— А якщо серйозно? — зайшла у двір.

— Якщо серйозно, то годі дуркувати, мала! Дістань з кишені куртки ключі та допоможи відімкнути двері, будь ласка.

Аня примружилася:

— Якої куртки?

— Тієї, що на мені, — підморгнув.

— Постав пакети на землю, й сам дістань, — склала руки на грудях.

— Не можна ставити харчі на землю, — захитав головою, всміхаючись. — Підходь, не соромся!

Вона підійшла ближче, обережно просунула руку під одяг, намагаючись намацати ключ у внутрішній кишені.

— Ох, добре, що хоч не у штанах поклав, — захихотіла, червоніючи.

— Наступного разу так і зроблю!

— Негідник, — прошепотіла, торохтячи ключами біля замка.

— Я віднесу все на кухню, а ти йди до кімнати та перевдягайся у щось більш зручне, — скомандував, скидаючи взуття.

— Навіщо?

— Проведу тобі маленьку екскурсію нашим обійстям.

— Класно, вже пішла.

— Йди, йди. Бо потім ти будеш відпочивати, а я буду готувати їсти.

Почув тихий смішок з кімнати. Звісно, Ані було приємно, що він так турбується, але Зорян ще не знає, що вона не збирається просто лежати весь час. Планує приєднатися до готування, зробити смачну вечерю, щоб показати свою хазяйновитість. Бо поки тільки чоловік дбає про неї, а вона про нього ні.

На першому поверсі було дві кімнати. Перша — без дверей, простора гостьова, а друга, трохи ліворуч із зачиненими дверима, напевно, батьківська або його спальня.

У гостьовій все ще залишалися меблі, м'який килим на підлозі та порожні вазони на підвіконнях. Мабуть, у сонячний день, ця кімната світла і затишна. Однак зараз за вікном туман й хмари, що більше натякають на сон та відпочинок, ніж на активність.

Уздовж однієї стіни помітила кілька фотографій. Підійшла, з цікавістю роздивляючись зображення: ось тут Зорян із буквариком, на іншому на велосипеді, який підтримує батько, на третьому вже дорослий ліпить вареники з мамою. Обличчя все в борошні, а мамина усмішка свідчить про те, що це перший його досвід роботи з тістом. Такі ніжні, сімейні фото, від яких стає тепло на душі.

— У батьків багато фотоальбомів, більшу частину вони забрали з собою, — почувся позаду голос, Аня обернулася.

— Ти такий кумедний, — ласкаво сказала, всміхаючись, на що він знизав плечима.

— Завжди такий був.

— Шкода, що ми не познайомилися раніше, — раптово випалила, дивлячись йому в очі.

— Згоден, шкода.

Він підійшов ближче та мить теж роздивлявся світлини, немов пригадуючи ті щасливі моменти його життя. Потім повернувся до неї, й лагідно обійняв.

— Але я все одно радий, що зустрів тебе саме зараз, — поцілував у волосся. — Ти брала змінний одяг? Хутчіше переодягайся, поки дощ не почався, покажу тобі все тут.

— Добре, дай мені три хвилини.

— Один, два, три, — задкує, — відлік пішов! Сумку твою я приніс.

Діставши речі, швидко змінила класичний одяг на худі та джинси. Взула кросівки, й вийшла на вулицю, шукати Зореслава.

Машина вже стояла на подвір'ї, а сам він з чимось копирсався біля відчиненого гаража.

— Сто сорок три, сто сорок чотири, — почав рахувати, почувши її кроки, змушуючи всміхатися.

— Я впоралася навіть швидше. Що ти там робиш?

— Хочу зібрати мангал, щоб посмажити ввечері м'ясо.

— М-м, шашлик, — у животі приємно занило. — Тоді я піду, почну все готувати…

— Ні-ні, стояти, — підвівся, — ходімо!

Він витер долоні, й взявши її за руку, повів за собою. Обійшовши будинок, вони опинилися на галявині, на якій була розташована гарна дерев'яна альтанка з кам'яним каміном, зі столом та масивними лавками, трохи далі квітник з хризантемами різних кольорів, город, а на обрії лише поле та лісосмуга.