Глава 18. Сварки

Телефон продовжував дзвонити. Вона не знала напевно, що це Сергій, але непогана пам'ять на цифри підказувала, що не помиляється.

Псувати знову собі настрій через того настирливого чоловіка? Вислуховувати незрозумілі претензії зовсім від чужої людини? Ні! Аня не збиралася цього робити! Попри внутрішню цікавість вирішила не приймати виклик. І байдуже, коли мелодія заграла вдруге… втретє…

— От невгамовний, — роздратовано прошепотіла, переводячи телефон на беззвучний режим.

Тільки опустила руку, щоб сховати смартфон у кишеню, як знову відчула вібрацію. Але, цього разу на екрані висвітилося «Батько».

— Алло, так, тату?

— Ти де? — почула гарчання, яке давало чітке поняття, що батько розлючений.

— У селі.

— В якому, до біса, селі, люба моя? — попри ласкаве звертання, голос був незадоволений. — Чому ти не в лікарні?

— Як ти дізнався?

— Яка різниця? Відповідай!

— Я виписалася, бо потрібно було розв'язати проблеми на роботі. Ще тиждень буду на лікарняному, а після вихідних піду до клініки на обстеження. Усі потрібні настанови від лікаря отримала.

— Ти так все правильно кажеш, так впевнено… Попередити нас із матір'ю не могла? Чому я маю дізнаватися від поліції, що ти більше не в лікарні?

— Від капітана Якименка? — одразу здогадалася в чому справа.

— Саме так, доню! Сергій хвилюється за тебе! Сказав, що ти втекла, й що з тобою — невідомо!

— Сергій? — скривилася, передражнюючи тон батька. — Чому він раптом став «Сергій»?

— Я не розумію твого веселого настрою, Анно! Що за безвідповідальність?

— Я втомилася це слухати, — зітхнула, ледь стримуючись, щоб не вимкнути виклик.

— А ми не втомилися з мамою хвилюватися за тебе?! — майже шипів у трубку. — Минулого разу повідомила Софія, що ти лежиш у лікарні, зараз знову повторюється? Ми, що, останні люди на землі, які не мають права дізнатися, що коїться з їхньою дитиною?

— Тато? Можеш заспокоїтися?

— Ні, не можу, Анно! Ти відмовилася від заяви на водія, ти втекла з лікарні, ти поїхала бозна-куди, а я маю заспокоюватися? Матір плакала цілу годину з-за тебе!

— Що тобі сказав Сергій? — видихнувши, вирішила спочатку сама заспокоїтися, й все з'ясувати. — Що я втекла з лікарні?

— Так!

— По-перше, з лікарні я не тікала, а мене виписали після розмови з завідувачем відділення. По-друге, від Софії ви дізнаєтеся, тому що вона найближча для мене людина. По-третє, я обов'язково вам би зателефонувала і все пояснила.

— В якому ти селі та з ким? — він не чує її або не хоче чути.

— Із Зоряном, в його будинку, недалеко від міста.

— Й що ти там робиш?

— Намагаюся випити кави у затишній альтанці на свіжому повітрі…

— Ти зі мною так не розмовляй, доню. Хоч ти і називаєш себе дорослою, та поки ми твої батьки, маємо знати, що з тобою коїться.

— Нічого ви не знаєте, — ледь чутно промовила, пальцем навертаючи кола на краях чашки.

— Що?

— Нічого. Нотації завершені? Я можу повернутися до життя?

— Я тебе не впізнаю, Анно, — з сумом, каже батько. — Ти змінилася.

— Можливо, я просто хочу, щоб ніхто не втручався в мої особисті справи?

— Може, навпаки? Тобі варто дослухатися до порад батька? Сергій казав, що ти занадто слабка, втрачаєш свідомість…

— А я бачу, ви подружилися? — перебила, засмучено посміхаючись. — Сергій те, Сергій це. До біса того Сергія, ясно? Мені його залицяння не потрібні, й нав'язлива турбота також!

— Так, я зрозумів, що ти йому сподобалась. Це було очевидно.

— То що? А ти й не проти? Може, вже й посватав мене? — Аня більше не хотіла приховувати емоцій. — Я, нарешті, поруч біля людини, з якою мені добре! Усі проблеми можна вирішити, і я вже на шляху до цього! Якщо ви, батьку, хочете мене підтримати, то підтримуйте, а не змушуйте робити як на вашу думку буде краще!

— Ти сама себе обманюєш, — сказав наостанок Микола Петрович, й вимкнув зв'язок.

Гидке відчуття після цієї сварки остаточно додало Ані впевненості — вона має чинити так, як вважає за потрібне, а не як скажуть інші.

Допивши вже холодну каву, потихеньку підвелася, щоб уникнути запаморочення, й пішла до будинку.

Знявши кросівки, пройшла на кухню. Зорян стояв до неї спиною, й щось накладав у тарілки.

— Що робиш?

— Ой, — обернувся, — злякала. І зіпсувала мій а-ля сюрприз.

Робить крок у бік. На столі кілька блакитних пласких тарілок, на яких була нарізка ковбаси, маленькі бутерброди з хрумкого багета та масла, й свіжі овочі.

— Де ти взяв у таку пору свіжі овочі? — підійшла, взяла шматочок огірка, і з задоволенням відкусила.

— У супермаркеті є все, будь-якої пори року, — всміхнувся, теж беручи шматочок. — Ти знову бліда. Все гаразд?