Глава 19. Вірити в краще

Час за приготуванням летів дуже швидко. У повітрі вже линув апетитний димок із запахом смаженого м'яса. Софія накривала на стіл в альтанці, поки Аня, сидячи, спокійно нарізала овочі на салат. Олег та Зорян не турбували дівчат, а про щось весело гомоніли коло мангала.

День хилився до вечора, невеликий дощ змінився несподіваною появою вечірнього сонечка, яке утворило на обрії неймовірний помаранчево-рожевий захід.

Зорян розпалив величезний камін, й приніс кілька плетених з лози крісел, застелив їх подушками та пледом, й запропонував Ані обрати найзручніше місце, ближче до вогню.

Коли вона присіла, він підійшов до неї, схилився навколішки, й погладжуючи коліно, запитав:

— Як ти?

— Чудово! — всміхнулася.

— Голова не паморочиться? Ти з ранку не відпочивала.

— Ні, все добре. Трохи хочеться спати, але думаю, що це від свіжого повітря.

— Будь ласка, не терпи, раптом що кажи одразу.

— Не хвилюйся, бо я і так почуваюся ніяково, — вона відчувала його долоні на ногах, й на мить забувала про все, що не давало спокою останні дні.

— Голуб'ята, час їсти! — як завжди, гучно, покликала Соня, ставлячи на стіл тарілку з шашликом.

Олег уже наповнював келихи вином, час від часу змахуючи світле волосся з чола. Він дуже схожий на Соню, наче брат, а не чоловік. Утім, повна її протилежність: тихий, спокійний, меланхолійний, на перший погляд. Аня роздивлялася їх, і не розуміла, що в них спільного? Соня — наче батарейка, а Олег — як сонна черепашка. Всміхнулася, коли помітила, як він поцілував дружину у маківку, поки та нахилилася над столом. Вони так довго живуть разом, а й досі не втратили ніжних почуттів та турботливого ставлення один до одного.

Чомусь порівняла їхню пару з собою та Зоряном. Адже він такий самий як Сонечко, а вона як розмірений Олег. Цікаво, як уживаються такі пари?

— Зараз ми наїмося, а потім Зорясик зіграє нам! — впевнено повідомила Соня, навіть не задумуючись над можливою відповіддю.

— Ні, я не буду грати.

— Чому це? — склала руки на грудях. — Для Ані грав, а для нас не хочеш? Не заслужили?

— Звідки ти знаєш, що я для неї грав? — перевів погляд на Аню, від чого та захотіла провалитися крізь землю.

— Я їй казала, ще того вечора, після вечірки, — зізналася.

— Це було раптове рішення, — трохи відвернувся, накладаючи в тарілку салат. — Я просто хотів справити враження.

— О, — Соня захихотіла, — то справ ще раз!

— У неї заболить голова від гучних звуків.

— Зорясику, ти шукаєш відмовки, — Соня підійшла до нього, й обняла за плече.

— Він має рацію, краще не треба, — вирішила підтримати Аня.

— Стоп! — виставила руки, тицяючи в них пальцями. — Ви змовилися?

— Він тоді грав на саксофоні музиканта, який там працював, Софіє! На чому зараз буде грати? На цимбалах?

Соня розсміялася:

— А, то він тобі нічого не розказав, — підморгнула братові, — у нього тут є інструмент.

— Як? Я думала… що будинок буде продаватися.

— Що?! — подруга змусила здригнутися від вигуку. — Ти будеш продавати батьківську хату?!

— Не будемо зараз про це.

Аня бачила, як змінюється настрій та вираз обличчя Зоряна, й не знала, як завадити навалі запитань від Софії.

— Вип'ємо за те, що мене не вбило! — підвелася і випалила перше, що спало на думку.

Усі троє з подивом обернулися до неї. Усмішка зникла, а гамір сперечань між братом і сестрою вщух. Й хоча у руках була чашка з чаєм, вона підняла її над столом, вперто чекаючи, поки вони стукнуть об неї келихами.

Зорян важко видихнув, й першим дзенькнув краєм келиха. Його погляд ковзав по обличчю Ані, немов він про щось думав і щось хотів би сказати, якби були на самоті.

— За твоє здоров'я, мила! — промовила Соня, роблячи швидкий ковток. — А тепер, усім смачного.

За розмовами не помітили, як стемніло. Накривши плечі пледом, Аня спостерігала за подругою та Зоряном. Вони відійшли від альтанки, й про щось говорили. Мабуть, про будинок.

— Не засмучуйся, — озвався Олег, — це справи сімейні. Розберуться!

— Він поїде, коли продасть будинок, а я знову буду сама… — тихо відповіла Аня.

— Не поїде, — всміхнувся Олег, ставлячи крісло ближче до неї, й сідаючи поруч. — Він закоханий, хіба ж не видно? Забере тебе з собою, на крайній випадок.

— Я нікуди не поїду, він про це знає.

— Отже, залишиться тут. Якщо буде знати, що він комусь потрібен…

— Це ти на мене натякаєш? — поглянула на Олега, з подивом.

— А на кого ж?

— Ага, зараз, — пирхнула. — Покине хорошу роботу за кордоном, усе нажите, й залишиться тут? Не сміши!

— Ти не вмієш вірити в краще, Аню, — похитав головою. — Кохання спроможне й не на такі вчинки.