Глава 20. Не здатися

Годинник показував лише восьму вечора. Але Анна вже була виснажена. Кілька годин приховувала від друзів погане самопочуття та втому. Адже не хотіла, аби цей чудовий вечір завершувався.

Раніше, з легкістю могла не спати до ранку і відчувати себе бадьорою, а зараз очі мимоволі заплющувалися, а слова плуталися у свідомості.

Коли Аня вчергове ледь не зронила чашку, Зорян звернувся до неї:

— Так, годі, ходімо!

— Ні, ще трошки, — почала сперечатися.

— Мала, не вередуй! Тобі давно час відпочивати! Ліки з собою брала? — він допоміг встати, продовжуючи тримати, щоб не похитнулася.

— Брала. Я не хочу вас залишати, — обернулася до Соні та Олега.

— Йди, не хвилюйся. Завтра ще посидимо, ми поки не їдемо, — подруга також встала, й підійшовши, обняла її з іншого боку.

Удвох вони повели Аню до будинку. На порозі Соня відпустила її, повертаючись до чоловіка, а Зорян супроводжував дівчину на другий поверх.

— Будемо спати в моїй кімнати. У гостьовій ляже Софія з Олегом.

— У твоїй кімнаті? М-м, заманлива пропозиція! — хихотіла Аня, не розуміючи грайливого настрою, бо алкоголю не вживала. — А спати будемо на одному ліжку?

— На одному. Там диван двомісний.

— І саксофон є? — з останніх сил підіймає ногу на наступну сходинку.

— Забудь поки про це, — засміявся. — Ще колискову скажи заспівати!

— А заспівай, чого б ні? — зупинилися перед дверима.

— Я не вмію співати, не жартуй, мала.

— Годі називати мене малою… — пробурмотіла, заходячи в кімнату.

— Добре, мала, — легенько ущипнув за талію, яку продовжував підтримувати.

У кімнаті пахло сирістю і трохи пилом. Увімкнувши світильник у вигляді пелюстки, розташований над диваном, Зорян відпустив Аню, й пішов до коричневої старенької шафи, діставати постільну білизну.

— Вікно відчинити? — озирнувся.

— Було б непогано. Тут душно.

— Добре. Зараз принесу твою сумку, одягнешся. На вулиці стало холодніше, змерзнеш, поки кімната провітрюється.

Аня, стоячи перед відчиненим вікном, глибоко дихала осіннім повітрям, а Зорян тим часом розклав диван, застелив постіль і поклав подушку.

— Швидко сходжу донизу.

Вона кивнула, й коли він вийшов, сіла на диван. Голова паморочилася настільки сильно, що здавалося, наче все перед очима пливе.

«Точно треба лікуватися! Інакше стану зовсім слабка. Як добре, що Зорян уже записав мене до клініки. Післязавтра поїду, годі з мене такого стану», — роздумувала, не помітивши, як заплющила повіки.

Хтось торкнувся волосся, погладжуючи, й накрив ковдрою плечі. Хотіла щось сказати, але почула лише відголос нерозбірливого бурмотіння.

Чиясь рука обняла за живіт, а гаряче дихання відчулося на потилиці.

— Зоряне?

— Так, це я, не лякайся. Спи, я поруч! — прошепотів, заспокоюючи.

— Вибач, щось я втомилася.

— Помітив. Не розмовляй, відпочивай.

Видихнувши, вона прислухалася до відчуттів: до чоловічої руки на тілі, до його доволі гучного дихання за спиною… Приємно!

Затишний вечір у колі близьких людей був би ще кращий, якби не сварка з батьком, якби не ранок, не дзвінок Якименка. Адже це ще не кінець. Розуміє, що ще неодноразово буде вимушена побачитися з тим поліціянтом, все пояснити батькам, розібратися з лікування. Це все тільки початок нового шляху. Має впоратися!

Можливо, Аня й хотіла б уранці поспати довше, але настирливе дзижчання телефона десь поруч змусило розплющити очі.

Озирнувшись, побачила, що на ліжку Зореслава вже немає. Початок сьомої ранку. Дідько! Навіщо так рано?!

— Алло? Що знову від мене треба? — прогарчала, сідаючи на краю дивана.

— Доброго ранку, громадянко Сергієнко!

— Доброго? Ви знущаєтеся?

— Телефоную, щоб повідомити — ви маєте з'явитися у відділку, оформити паперову відмову від претензій до водія.

— Ви серйозно? Сьогодні вихідний!

— У нас немає вихідних. Встигніть приїхати до обідньої перерви, інакше доведеться довго чекати.

— Я не приїду, капітане! — встала та підійшла до вікна, дивлячись на ранкове сонечко в небі. — Я зараз не в місті, й не встигну приїхати вчасно. Це може зачекати до понеділка?

— Ні, не може. Якби ви не втекли, ми б усе вирішили ще вчора. Але ж…

— Я не тікала! Я позбувалася вашої уваги!

— Взагалі-то, я не на жарт розхвилювався, коли не знайшов тебе на лавці.

— А я не на жарт розізлилася, коли дізналася, що ви телефонували моїм батькам, ще й збрехали, що з лікарні втекла. Самі ж знаєте, що мене виписали! Навіщо ви так зробили?

— А, до речі, твій батько теж сьогодні приїде, — глузливим тоном каже Сергій. — Напевно, хоче все вирішити без тебе, Анно.