Глава 21. Винна

Стукати або ні, вирішувала в останню мить, коли рука вже відчиняла двері.

У кабінеті тхнуло сигаретним димом та паперами. Темні меблі, сейф, кутовий стіл, за яким сидів чоловік у чорній формі.

Не у цивільному одязі він здавався зовсім іншим: серйозним, але не злим, мужнім й відповідальним. Однак Аня знала, що за характер криється за образом поліціянта. Підступний, хамовитий і нахабний! Вона нагадувала собі про це, коли роздивлялася гарну статуру в обтислій сорочці.

— Знав, що ти прийдеш. Навіть не сумнівався, — всміхнувся, підвівши очі до неї.

— Серйозно? Який самовпевнений! Можливо, це через те, що ви мені не залишили вибору? — продовжувала стояти на вході.

— Зачиняй двері та проходь, не соромся.

— Я не соромлюся.

— Та бачу, бачу. Проходь, я не кусаюся.

Його глузливий ніжний тон дратував Аню, але вона пройшла та присіла напроти Сергія, склавши руки на колінах.

— Кажіть, що від мене треба і справу закрито.

— Та ні, — відкинувся на стільці, заводячи руки за шию, — ще почекаємо. З миті на мить твій батько приїде.

— Мій батько тут ні до чого. Давайте папірці, я все напишу і попрощаємося!

Аня простягнула руку над столом, в очікуванні. Але Якименко не поворухнувся. Лише дивився на неї з усмішкою, злегка погойдуючись в офісному кріслі на коліщатках.

— Заспокойся, пані Сергієнко! Я все це робив задля того, щоб знову тебе побачити.

— А більш, ем… романтичного способу не знайшли? — скривилася.

— Я ж не читаю книжок, — єхидно посміхнувся, спираючись ліктями на стіл, — не знаю, як правильно!

— То почитайте! Для розуму корисно…

— Ох, яка жінка!

Він навіть не приховував глузування. Йому наче подобалося бачити, як вона ніяковіє та злиться водночас.

— Мене чекають. Можете не затримувати час? Де я маю поставити підпис?

— Хто чекає? Худорлявий? — раптом підвівся й обійшов навколо стола. — Ходімо, я хочу в нього дещо запитати.

— Що?! — Аня підскочила, забувши, що може запаморочитися голова. — Стійте!

Вона зробила крок і встигла схопити Сергія за руку. Він зупинився. Розвертаючись до неї, не припиняв всміхатися.

— Ой, яка ляклива, — прошепотів.

— Не смійте! — процідила крізь зуби.

— Що саме мені не можна робити?

— Не чіпайте Зореслава!

— Усі-пусі, яке ім'я! Наче зіронька з небес. Маленьке сонечко. Худесеньке, дрібнесеньке… — знущався капітан.

Вона відпустила його руку. Ця людина — непробивна стіна! Немає сенсу продовжувати розмову.

Аня обійшла чоловіка та попрямувала до дверей, чим дуже здивувала Сергія.

— Ти куди?

— До вашого керівництва, пане Якименко! — передражнила тон голосу.

— Навіщо? — брови поповзли догори.

— Хочу поставити крапку і додати вам неприємностей, як і ви додали їх мені! — вийшла у коридор. — Підкажіть, де у вас тут головний сидить?

Звертаючись до перехожих у коридорі, не помічала звертання Сергія. Удавала, що його взагалі немає поруч.

— Та стій ти! — прошипів, хапаючи за талію й відводячи у закуток біля сходів. — Не бунтуй!

— Я не бунтую! Я хочу здихатися вас!

І не встигла договорити, як холодні чоловічі губи вп'ялися поцілунком в її вуста. Одна секунда знадобилася, щоб відчути, як пришвидшилося серцебиття. Від страху, від паніки, від цілого урагану емоцій.

— Бажаю щастя, Анно! — пролунало здалеку.

У свідомості трапилося осяяння. Відштовхнувши кремезного Сергія, вона перевела погляд вниз, де на сходинках стояв Зорян. Однією рукою він тримався за поруччя, в інший був телефон. Тільки зараз Аня почула ледь помітну вібрацію в сумці.

— Зоряне, стій! — кликала, але він уже почав спускатися на перший поверх.

— Нехай іде, — капітан зупинив її за плече.

— Відчепися! — гаркнула і побігла вниз.

Бачачи силует Зоряна ніяк не могла його наздогнати. Позаду чувся голос Сергія, він просив зупинитися й, здається, навіть біг слідом за нею. Але вона не озиралася. Її мета — все пояснити Зореславу. Хоча… що тут пояснювати, після побаченого?

Хотілося плакати. Знову все руйнується! Знову щастя тікає, висковзує з рук, не з її провини. Або з її…

Вибігши на вулицю, помітила його біля машини. На мить зупинившись, зрозуміла, що Сергій весь час був позаду.

— Йдіть геть, благаю! — озирнулася до нього. — Не руйнуйте мого життя! Ви мені не подобаєтесь! Он той, хто мені потрібен!

І вона вказала рукою на Зореслава, який вже сидів у машині. Звісно, турбувала думка, чи не поїде він геть без неї. Проте навряд чи він так вчинив.

— Зоряне! — знову покликала, стоячи біля виходу з відділку.

— Ти чому плачеш і кричиш? — здригнулася від голосу батька ліворуч.