Глава 22. Складні розмови

Якби всі знали, наскільки Аня втомилася тримати біль у собі, то її ніхто б не змушував раз за разом почуватися винною. Ні батько, ні «потенційні залицяльники», ні Зорян… Проте сьогодні вона знову не хотіла ділитися почуттями. Навіщо? Від цього легше не стане.

Раптово з'явилася думка, чи не розказала все про неї Софія? Чи не повідомила братові те, що знає про подругу? Можливо, він міг запитувати, чому Анна така замкнута, а та і випалила подробиці, які їй відомі.

«Сподіваюся, що цього не сталося» — подумки заспокоїла себе, роздумуючи, як почати розмову з Зореславом.

— Я не хотіла того поцілунку. Це сталося за мить до твоєї появи. Просто не встигла його відштовхнути навіть. Повір, я не з тих жінок, хто зраджує. Якщо тобі моїх слів недостатньо, то зрозумію рішення завершити стосунки. Тільки скажи заздалегідь, що це кінець. Я встигну підготуватись морально.

— Ти мені не довіряєш? — мигцем подивився, не відриваючись від кермування.

— Довіряю.

— Не обманюй. Якби довіряла, цієї ситуації можна було б уникнути, — суворо промовив, стискаючи пальці на кермі.

— І щоб ти зробив? Я не хотіла конфліктів, непотрібних сварок або ще й бійок між тобою та Сергієм.

— Сергієм… — повторив за нею слідом. — Ми дорослі люди. Який сенс бити один одному обличчя? Все можна вирішити адекватною бесідою. Та бачу, що ти краще обереш німе мовчання, ніж все обговорити.

— Я маю при знайомстві одразу розкласти по поличках усю свою долю? — почала нервувати. — Розказати про всі негаразди, проблеми, біль? От я така і така, тому що було те і те. Так? Вірно?

— Майже, — хмикнув Зорян.

— Та у мене і часу не було на розмови з тобою! Наступного дня я опинилася на лікарняному ліжку. А зараз, коли минув лише тиждень, у нас уже якісь суперечки. Мені не потрібен той чоловік, чуєш? І йому я про це чітко сказала. Маю досвід стосунків, у яких почувалася жертвою і винною. Більше цього не бажаю. І якщо з тобою трапиться теж саме… То краще розійтися зараз, поки буде не так боляче, ніж коли закохаємося…

— Пізно… — буркнув, зупиняючись на світлофорі. — Я вже у тебе закоханий. Сильно.

Аня похитала головою. Їй здавалося, що неможливо настільки швидко закохатися. Особливо, не знаючи добре людину. Усі подібні романтичні сюжети вона часто описувала у своїх романах. І там було добре зрозуміло, що це вигадка. Казка. Фантазія.

Й коли тепер чує, що Зореслав у неї закоханий — не вірить. Може, це через те, що сама вона ще не відчуває цих почуттів до нього.

— Ти хочеш почути за що я в тебе закохався? Тобі потрібні докази? — голос Зоряна був знервований, незвичний.

— Ні, не треба. Я знаю свої недоліки та переваги.

— Закоханий у твою щирість. За те, що не соромишся показувати різні сторони свого характеру. Можеш бути мрійлива та ніжна, а можеш і вухо відкусити, коли тобі щось не подобається.

Аня всміхнулася.

— Ти сильна, але боїшся собі зізнатися в цьому. А ще таємнича, тому мені цікаво дізнатися про тебе більше. Я впевнений, що ти талановита письменниця та музикант. І колись все-таки почую, як ти граєш.

— Тільки про тебе чомусь я мало що знаю. Хто з нас таємничий, ще треба подумати.

— Моє дитинство та юність були звичайними. Навчання, музика, потім робота. Згодом отримав пропозицію за кордоном і виїхав з України. Мав стосунки, як і у всіх, але одружений не був. Працюю будівельником, на хобі не вистачає часу. Але б я з радістю колесив світом, подорожував. Що ще про себе розказати?

— Що тебе пов'язує з музикою?

— Я ж казав — трагічні обставини, — нахмурився.

— Які саме?

— Ми наче домовились…

— Так, пам'ятаю.

— Ти ж теж не готова про це говорити?

— Не готова.

— Я навчався у музичній школі. Вмію грати на багатьох інструментах: саксофон, гітара, ударні… Навіть грав в одному рок-гурті, — різко замовк. — Однак потім музичний шлях завершився. Кар'єра не склалася і я обрав іншу професію. Більш наближену до сучасних реалій.

— Я теж навчалася у дитинстві у музичній школі… Ненавиділа сольфеджіо.

— У нас багато спільного, — сумно всміхнувся. — Ти вирішила? Будеш повертатися в село зі мною?

— А ти цього хочеш? — поглянула на нього.

— Головне — твоє бажання.

— Ти мене пробачаєш? — в очах запекло.

— Хіба я можу ображатися на те, в чому ти не винна? — з усмішкою подивився на неї. — Плакати не дозволяю!

— Я не плачу, — витерла долонями обличчя, всміхаючись.

— Розумничка! Зараз купимо ще вина на вечір й повертаємося до спокійного життя?

— Згодна, — кивнула, дістаючи телефон, який почав вібрувати у сумці.

Дзвінок був від батька, але вона відхилила виклик, не бажаючи чути незадоволені настанови та докори.

— Сергій? — поцікавився Зорян.