Глава 23. Рішучі кроки

На душі залишався неприємний осад. Їдучи у понеділок рано вранці додому, Аня планувала розпорядок дня: спочатку лікарня, потім відділок, після справ відпочивати і забувати про всі пригоди.

Зореслав здавався спокійним, він більше не згадував про події вихідних й жодного разу не засмутив Аню дивною поведінкою.

Вони заїхали до неї, щоб змінити одяг і взяти документи. Далі був шлях до клініки.

Процедури обстеження зайняли доволі багато часу та сил. Вийшовши з кабінету, їй залишилося останнє — розмова з лікарем.

— Як почуваєшся? — турботливо обійняв Зорян, дивлячись на папірці в її руках.

— Втомилася, але все нормально. Ще кілька кроків і я буду вільна.

— Сподіваюся, ти розумієш, наскільки важливо зробити все, аби бути здоровою?

— Розумію! Думаєш, мені подобається почуватися хворою?

— Хочеш, зайду з тобою? Бачу, як ти хвилюєшся…

— Ні. Я сама. Чи знову боїшся, що я тобі збрешу? — примружила очі.

— Анно, — схилив голову на бік, — припини. Бажаєш, аби я картав себе за те, що сказав? То була щира правда і картати себе за неї я не буду.

— Так, — задумливо відвела погляд, — ти справді довго не думаєш над промовою.

Обидвоє всміхнулися. Він лагідно притримував її за спину, проводжаючи до кабінету невролога. Аня відчувала, як починає стягувати м'язи живота від хвилювання. Уявити не могла, що зараз почує від лікаря.

— Добрий день! — привіталася, невпевнено проходячи всередину світлого приміщення.

Запах нових меблів приємно залоскотав ніс. На відміну від державної лікарні, у приватній все нагадувало про турботу та зручність для пацієнта. Пастельні відтінки стін, гарні картини, зручні дивани у коридорах замість пошарпаних стільців. Усе, щоб ти не думав про хворобу, а почувався наче десь у готелі.

— Добрий, Анно! Проходьте, будь ласка!

Чоловік років п'ятдесяти, з модною зачіскою і тонкими окулярами, приязно всміхнувся, вказуючи Ані на шкіряне крісло бежевого кольору. Вона присіла, віддаючи йому кілька папірців з виписками із попередньої лікарні.

— Скажіть, як зараз ваше самопочуття? Геройку з себе не робіть. Мені можна казати все так, як є насправді.

— Погано, — опустила погляд. — Постійна слабкість, головний біль, запаморочення та відсутність апетиту і нормального сну. За ці дні я жодного разу не почувалася стабільно. Кожний рух ніби витягує з мене останні сили.

— Рух, — киваючи, повторив лікар. — Адже ви знаєте, що увесь цей час мали проводити на ліжку, без зайвої рухливої діяльності та напруження?

— Знаю, але життя не лежить на місці, тому і я не можу, — сумно всміхнулася.

— Буду з вами відвертий, — зняв окуляри і поклав їх на стіл, сідаючи зручніше, — результати мені не подобаються. Однак прошу заздалегідь не накручувати себе, домовились?

— Так.

— Тиск підвищений, стан наближається до критичного. Свідомість не втрачали?

— Кілька разів була на межі… — ковтнула, намагаючись чітко говорити пересохлим ротом.

— Розлади речі або зорові були?

— Коли паморочилася голова, то в очах трохи каламутнішало.

— Послухайте, Аню, — сперся ліктями у стіл, нахиляючись до неї й говорячи тихіше, немов готовий повідомити секрет, — якщо хочете уникнути трепанації черепа, маєте негайно змінити своє мислення про лікування.

Вона завмерла. Чудово розуміла, про що він говорить, але не могла нічого відповісти. Лише продовжувала дивитися на чоловіка скляним поглядом.

— Коли ситуація погіршується необхідне оперативне втручання, тобто — операція. Вона може тривати кілька годин. Утім відновлення після неї вас не втішить. Воно болюче і важке. Набагато легше якнайшвидше лягти у стаціонар, полежати тиждень-другий і вийти здоровою, з цілою голівонькою. Я бачу, що ви боїтеся. Проте ще бачу, що з такими як ви потрібно бути відвертим. Інакше ви й далі продовжите бігати у справах, поки не стане гірше…

— Якщо я виконаю те, що ви рекомендуєте, операції можна уникнути? — руки затремтіли.

— Звісно, — почав гортати теку з попередніми результатами обстеження. — Наша клініка пропонує зручні та затишні умови, турботливий та уважний персонал й, обов'язково, бажаний результат лікування.

— Мені не потрібна ваша реклама, я просто хочу одужати, — ледь не заплакала, мнучи прохолодні пальці.

— Ми готові вам із цим допомогти, шановна Анно! Перший крок і найважливіший — ваша готовність та настрій. З позитивним мисленням набагато легше йти до мети, будь-якої.

— Я вас зрозуміла. Маю все обдумати і прийняти рішення.

— Зауважте, що часу на це надто мало. Стан може погіршитися кожної хвилини. Стрес, навантаження або навіть звичайна прогулянка можуть стати критичною точкою неповернення. Знаю, що на вас чекає Зореслав, ми давно знайомі, не дивуйтеся. Хочете, можемо його покликати? Я вийду, а ви все обговорите?

Аня справді здивувалася. Цікавість відволікла від думок про страшні наслідки травми. Та чи хотіла вона, аби Зорян втручався та впливав на її рішення?