Глава 24. Все буде добре

Постукавши й почувши запрошення, зайшла в кабінет. Уздовж стін стояло багато шаф, посередині було кілька столів, але порожніх. Лише біля вікна сидів чоловік, доволі немолодий. Він щось писав, коли до нього підійшла Аня.

— Добрий день! Мою справу веде капітан Якименко, однак зараз його немає, тому мені сказали звернутися до вас.

— Потерпіла у ДТП? — не підводячи очей, запитав.

— Так. Я не маю претензій до водія, хочу підписати необхідні папери, щоб мене більше не турбували.

— Думаєте, все так просто? — нарешті, відволікся й поглянув на неї. — Винуватця все одно очікуватиме покарання.

— Але ж не таке серйозне, якщо не буде від мене заяви?

— Він вам заплатив?

— Ні, що ви таке кажете? — обурилася. — Я не буду людині створювати проблем, от і все.

Поліціянт хмикнув, знову втуплюючи очі в папери. Здавалося, що її взагалі ніхто не чує та не помічає.

— Послухайте, — присіла на стілець, не питаючи дозволу, — завтра я вже не зможу бігати сюди до вас кожного дня! Бігати і ніяк не вирішити. Допоможіть, будь ласка! Скажіть, що маю зробити і я піду, не буду вас турбувати!

— Пані?.. — запитально подивився.

— Сергієнко.

— Так от, пані Сергієнко! Ваші травми зазначені, як середньої тяжкості, із загрозою для життя. Лишити водія прав буде недостатньо.

— Боже… — відхилилася, втомлено зітхаючи. — Я б сказала, що мені байдуже на того чоловіка. Так було б легше, справді! Втім я не буду таке говорити.

— Громадянко, справа йде до суду. Це тривалий час.

— Отже, моє слово нічого не означає? — він знизав плечима, відкладаючи ручку.

— Означає, не хвилюйтеся. Однак процес не буде швидким. Почекайте кілька хвилин.

Вставши, поліціянт вийшов з кабінету, залишаючи її саму. Дивлячись у вікно, за яким майоріли широкі крони жовтих каштанів, Аня не помітила, як двері знову відчинилися. Важкі кроки почулися позаду. Озираючись, побачила перед собою Сергія.

— Дідько, — прошепотіла, відвертаючись.

— Ні, всього лише я, — засміявся, обходячи стіл та стаючи навпроти вікна, куди вона дивилася.

— Завтра я лягаю у стаціонар на лікування. Найближчим часом ви мене не побачите. Давайте, зараз розставимо всі крапки, щоб я могла спокійно лікуватися і не думати про цю кляту справу!

— Яка грізна, — всміхнувся. — Що за лікування?

— Так я вам і розказала… — склала руки на грудях. — Якщо від мене нічого не залежить, то я прощаюся з вами.

Зібралася підводитися, щоб піти геть. Їй набридло це ставлення, набридло, що не може змінити та пришвидшити хід подій.

— Анно, — покликав, зупинивши її намір. — Зачекай! Пробач мені за той поцілунок! Я не мав права так чинити з тобою.

Звернула увагу на його почервонілі руки зі слідами поранених кісточок пальців. Біля брови невеликий поріз.

«Мабуть, потрапив у бійку. Або надто активно затримував злодія…» — подумала, зупиняючись, після почутих вибачень.

— Розкажи, що з твоїм здоров'ям? Ти вирішила самостійно продовжити лікування, чи є причини?

— Є причини.

— Серйозні?

Аня кивнула. Пояснювати подробиці вона не збиралася, але зараз вже не відчувала огиди до Сергія. Він перепросив, а отже краплинка щирості й доброти у ньому є.

Струхнувши невидимий пил з чорної куртки, Якименко на диво спокійно заговорив:

— Можеш лікуватися і ні про що не хвилюватися. Коли одужаєш, зателефонуєш мені, я розповім, яке рішення прийняв суд. Сходимо до мого кабінету, підпишеш папери. І на цьому все.

— Добре. Дякую!

— І не будеш навіть дорікати? — єхидно всміхнувся. — Я очікував якоїсь гостренької фразочки від тебе.

— Не буду. Надто втомлена, аби щось вигадувати, — усмішка прослизнула на обличчі.

— Ех, сумно! Твої шпильки додають наснаги, — підійшов ближче. — Ходімо?

— Так. Хочу скоріше з цим покінчити.

Сергій простягнув руку, щоб допомогти встати.

— Не треба. Сама можу.

— Як душа бажає, — знизав плечима, прямуючи до дверей.

Вона пішла слідом за ним, роздумуючи, чи бачив капітана Зорян? Мабуть, сидить там зараз і злиться. Потім знову буде ревнувати… Дістала телефон, щоб перевірити, чи немає від нього пропущених викликів. Ні. Видихнула. Можливо, сьогодні все обійдеться без сварок?

Прийшовши у кабінет Якименка, Аня все написала, як той надиктував, поставила підпис і видихнула. Залишається дочекатися суду, а потім все почне линути звичним потоком життя.

— Знаєш, я багато жінок зустрічав на шляху. І хамок, і стерв, і відмінниць. Але, коли ти, бліда та слабка, почала сперечатися, не соромлячись… Мені було смішно! Мабуть, ти помітила, як я ледь стримувався, аби не сміятися? Справді! — емоційно змахнув руками. — Я бачив, що тобі не притаманна така поведінка. Та як же ти щиро захищалася!