Глава 25. Ревнощі

Минуло кілька тижнів лікування. Сумлінно виконуючи всі процедури та рекомендації, Аня, нарешті, почала почуватися краще. Усі загрози минули й відтепер вона могла повертатися до нормально життя.

Зореслав кожного дня був поруч. Також, навідувала і Софія та батьки. Кілька разів надсилав повідомлення Сергій, але Аня їх вперто ігнорувала.

Сьогодні був день виписки. Вставши раніше, збирала речі, радіючи, що за кілька годин буде вдома. Матиме ще два вихідних, а вже у понеділок повертатиметься на роботу. Якщо не вирішить поїхати з Зоряном за кордон. Він поки не питав, мабуть, не хотів, щоб вона хвилювалася. Але ж відповідь треба дати, а її й досі не було.

Приготувавши чай, сіла біля вікна, роздивляючись похмуре осіннє небо. Невеличкий дощик не засмучував, бо погода більше не впливала на настрій.

Окрема палата була зручною й містила в собі все необхідне: окремий туалет і душ, ліжко, шафу, стіл та посуд. Навіть був електричний чайник, тому Аня при бажанні могла готувати собі чай, не звертаючись за допомогою до персоналу.

Хтось тихо постукав у двері.

— Заходьте, — здивовано озирнулася, адже медсестри або лікарі ніколи не стукали.

— Привіт, громадянко Сергієнко, — на порозі з'явився усміхнений капітан Якименко. — Мені дозволили тебе навідати.

— Навіщо? — відвернулася.

— Привітати.

Він підійшов до неї й простягнув букет білих троянд. Величезний, запашний! Напевно, не менше тридцяти квітів були перев'язані червоною блискучою стрічкою.

— Це тобі! Подумав, що після одужання аромати тебе більше не дратують, — Сергій всміхався і був дуже привітний.

Така поведінка і краплини не нагадувала того капітана, якого вона вперше побачила близько місяця тому.

— Дякую!

Взяла квіти і поклала на підвіконня, не притуляючи до обличчя, щоб відчути задоволення від запаху, як би зробила, якщо цей букет був би від Зореслава.

— Як самопочуття? — сперся плечем об стіну, стоячи поруч біля вікна.

— Набагато ліпше. Ви з новинами? — поглянула в очі.

— А ти чекала, поки прийду, щось розповім?

— Ой, Сергію, не починайте… — потерла долонею чоло, готуючись до чергової словесної перепалки.

— Добре, добре, — засміявся. — Так, я з новинами. Справу закрито. Тобі були заподіяні тілесні ушкодження середньої тяжкості, тому водій сплатить штраф від трьох тисяч до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів. А також йому призначили виправні роботи. Арешту не буде.

— Це справедливе покарання! — видихнула.

— Ти задоволена?

— Ви доклали зусиль? Мушу вам дякувати?

— Ні, — зробив гучний видих. — Сумував я за твоїм сарказмом…

— Це не сарказм, я серйозно запитала, — встала зі стільця, бо почувалася незручно, коли він дивився зверху на неї.

— Мені дякувати не треба. Це водій має тобі дякувати за добре серце.

— Попри все, що коїться навкруги, я продовжую вірити, що добро існує в кожному. Навіть, у вас.

Сергій всміхнуся. Від порізу біля брови залишився ледь помітний шрам, який додав йому мужнього та брутального вигляду. Аня відмітила, що він доволі симпатичний чоловік. Й, можливо, якби вона не була знайома з Зореславом, пішла б із Сергієм на побачення. Але ні «якби», ні «можливо» не вплине на її рішення триматися якомога далі від цієї людини. Має стосунки, які хоче зберегти. А це найважливіше!

— Гаразд… Бачу, що ти мені не рада. Знову. Піду, не буду заважати збиратися, — глянув на сумку з речами. — Не забувай, що маєш мій номер. При потребі можеш звертатися.

— Сподіваюся, потреби не буде. Дякую.

— Бережи себе!

— Угу, — кивнула.

На душі вирувало неприємне відчуття. Дивлячись на спину капітана, що направлявся до дверей, покликала:

— Сергію?

— Що? — озирнувся.

— Справді, дякую за все! Ваше втручання у моє життя дозволило зробити кілька важливих рішень та змін.

— Можна спитати, яких?

— Батько мене почув. Впевненості додалося. А також, стала розумнішою, — всміхнулася.

— А ще зрозуміла, що закохана в чахлика?

Щоки запалали. Як? Як він все настільки тонко відчуває?

— Так. Закохана.

— То скажи йому про це, якщо він ще не знає…

— Нарешті, від вас гарна порада, — подарувала вдячну усмішку.

— Нарешті, ти мені щиро всміхнулася.

Сергій із сумом підтиснув нижню губу, ніжно дивлячись на Аню. Мовчки вийшов із палати, залишаючи її наодинці з думками.

Чи готова вона зізнатися Зореславу у своїх почуттях? Чи потрібно це робити, чи не зарано? Безліч питань закрутилися в голові.

За годину він має забрати її з лікарні. Не можна взяти й одразу сказати: «Агов, чуєш? Я тут подумала… Я в тебе закохана!». Чи можна?