Глава 26. Закохані

Наближаючись, фантазувала, що буде казати. Але замість слів лише обняла Зоряна, навіть не привітавшись. Це був жест, аби показати, що «він мій», чи від  розпачу…

— Привіт, мила, — здивовано мовив, легенько плескаючи по спині. — Я запізнився?

— Ні, я раніше все зробила і вийшла на вулицю.

— Треба було почекати всередині, промокнеш. Ще не вистачало застудитися.

Аня перевела запитальний погляд на білявку:

— Познайомиш?

— Звісно. Тетяна — моя давня знайома, — без жодного натяку на сум'яття, відповів Зорян. — Це Аня. Моя дівчина.

— Привіт, — люб'язно всміхнулась красуня, простягаючи руку. — Як здоров'я?

— Дякую, все нормально, — потиснула, теж всміхаючись. — Ти щось розповідав про мене?

— Ні, — сказала Таня замість Зоряна. — Я знаю цю клініку, тому все одразу зрозуміла.

«Яка здогадлива!» — роздратовано подумала Аня, роздивляючись чоловіче обличчя. Слідкуючи за поглядом Зореслава, не помітила, щоб він хвилювався або соромився цієї зустрічі. «Можливо, все не так погано, як я собі надумала?»

— Не буду вас затримувати! Погода кепська. Я побігла. Була рада тебе побачити! — поцілувала Зоряна в щоку. — Бувайте!

— Бувай! — в один голос попрощалися.

— А що це в тебе такий погляд? — жартівливо примружився, зазираючи в очі. — Ревнуєш?

— Хто вона?

— Колишня.

— Я так і знала! — вигукнула, засмутившись.

— А я так і знав, що ти так скажеш! — засміявся. — Поїхали, вдома все поясню.

Спіймавши таксі, вони вирушили до Ані додому. У дорозі вона не стала нічого запитувати. Вирішила дочекатися, поки він сам почне розмову.

За двадцять хвилин були на місці. Розклавши речі, а одяг закинувши у прання, Аня пішла на кухню готувати сніданок та каву. Зорян комусь зателефонував і приєднався до неї.

— Ти насуплена, чи мені здається?

— Є трохи.

— Чому?

— Дивне питання. Вона так лагідно тебе обіймала…

— І що? Це тобі не сподобалося? Це були дружні обійми, не більше. Ми давно не бачилися, з того часу, як розійшлися і я поїхав за кордон.

— Чому розійшлися? — озирнулася.

Зореслав сидів за столом, обхопивши голову руками. Нервово потирав волосся.

— Вона мене обманула.

— У чому?

— Не сказала, що вагітна.

У цей момент Аня ледь не зронила чашку з кип'ятком. Оце так новини!

— То у тебе є дитина? — запитала, продовжуючи стояти до нього спиною.

— Немає, — важко видихнув.

Розвернувшись, поставила каву на стіл та сіла поруч.

— Я не розумію, — подивилась, нахмурившись.

— Це болюча тема. Не люблю згадувати.

— Будь ласка… — погладила його по шиї, заспокоюючи.

— Розповідав тобі, що грав у гурті. Це сталося під час концерту. Я не міг вчасно приїхати. Соня зателефонувала, сказала, що мама Тетяни повідомила, що та збирається їхати у лікарню на аборт. Я не міг втекти прямо з виступу. Проте зробив це одразу по завершенню. Але не встиг. Коли їхав до лікарні, щоб відмовити, потрапив в аварію…

— Це та трагедія?.. — Зорян кивнув.

— Мене забрала швидка. А її я побачив тільки через кілька тижнів.

— Я втрачаю зв'язок… Музика, аборт, аварія…

— З тієї миті я зненавидів себе і музику. Зненавидів те, що нічого не міг змінити. Татуювання — як постійне нагадування, що є речі, які я маю вирішувати тут і зараз. Попри всі наслідки, які можуть бути.

— Ти ж дійсно не міг підвести групу і залишити їх без музиканта! У чому твоя провина? Аварія теж примхи долі. Як і моя… Ми в цьому схожі, — сумно всміхнулася.

— Якби я знав, що вона вагітна… Все було б інакше. Я б встиг поговорити з нею. Встиг відмовити від… — закрив обличчя долонями, зітхаючи.

— Тому ти не любиш брехню? Через це?

— Так.

— Чому вона так вчинила?

— Я й досі цього не знаю. Напевно, через вік або страх перед майбутнім. Не хотіла пов'язувати життя зі мною.

— Це вона тобі так сказала?

— Угу. Ми розлучилися, а ця трагедія сталася за три тижні. Якби я знав…

— Не звинувачуй себе! Це було її рішення, не твоє!

— На жаль, я так не думаю. Всі ці роки живу з провиною.

— Як і я, — схилила голову, згадуючи минуле. — Нічого вже не змінити. Треба відпустити біль.

— А ти відпустила? — несподівано запитав, глянувши на неї.

— Не треба.

— Що не треба? Я щирий перед тобою.