Глава 27. Антидепресант

Кожного нового ранку поруч з Зореславом Аня почувалася ще щасливішою і здоровішою. Кілька днів він жив у неї у квартирі. Вони приймали в гостях Софію з родиною та надолужували втрачені тижні без побачень: гуляли містом, пили каву та навіть знову зазирнули до кафе, в якому були у вечір знайомства.

Зорян мав їхати за кордон через два дні, тому Анна намагалася насолодитися його присутністю сповна. Він готував для неї сніданки, а вона обіди. Вечерю робили разом і не припиняли всміхатися.

— Коли повернуся, змінимо у будинку шпалери? А влітку займемося ремонтом покрівлі.

— А батьки не будуть проти? — зачаровано дивиться, поки Зорян наливає вино у келих.

— Я думаю, будуть раді, що рідна хата не дістанеться чужим людям. Можливо, запросимо їх на Різдво… — смішно повів бровами, озираючись до Ані.

— Звичайно, запросимо! Влаштуємо сімейні посиденьки! Ми з тобою, Соня з усіма своїми, мої, твої… Ох, я вже уявляю, який великий стіл нам доведеться купувати!

Обидвоє засміялися. Зорян підійшов та лагідно поцілував у скроню. Її життєрадісність додавала наснаги скоріше розібратися з усіма справами й повернутися до України. Він бачив і розумів наскільки Ані важко змиритися з думкою, що вона залишиться сама. Але й бачив, як вона втримується від розмов про поїздку, за що був дуже вдячний.

— Пообіцяй, що у той час, коли мене не буде, ти будеш приділяти увагу книгам і музиці!

— Я спробую.

— Це буде допомагати відволікатися.

— Розумію, але тебе не вистачатиме, — із сумом зітхнула.

— Вірю, тому буду старатися не затримуватися. Сподіваюся, керівництво поставиться до моїх прохань відповідально й не стане зволікати з документами та розрахунком.

— Я можу переглянути вакансії, якщо хочеш. Щоб потім легше було шукати роботу.

— Дякую, мила! Це не завадить, — потер її пальці, відводячи погляд.

— Що таке, Зорясику? — нахилилася, щоб зазирнути в очі.

— Я не знав, що коротка відпустка обернеться такими змінами у житті. Думав, приїду, навідаю Соню, розберуся з будинком і все…

— Хм… Я вважала, що ти легко ставишся до змін! — всміхнулася та посунула стілець ближче до нього, щоб торкнутися плеча. — Якщо тебе не буде кілька тижнів, не хвилюйся, я впораюся.

— Хвилююся не за тебе. За себе.

— Ха, дякую за щирість, Зоряне! — відхилилася, сміючись.

— Як я переживу цей час без тебе?

— О, які ми романтичні, — вхопила за щічки долонями, грайливо цілуючи, наче дитину. — Ти справжня творча натура! Романтика тече у твоїх венах.

— Так само як і у тобі, професоре. Тільки ти ігноруєш це. А я не вмію. Точніше, розучився, коли зустрів тебе.

— Припини, бо я можу й сльозу пустити, — зробила ковток вина, відчуваючи, як накочує печіння в очах.

— Твоя усмішка мені подобається більше, ніж сльози. Хочеш, сходимо, купимо тортика?

— А-а, задобрюєш смаколиками? — захихотіла, притуляючись до долоні, якою він гладив її по щоці.

— У будь-якій ситуації солодощі є антидепресантами.

— Нагадай про це, коли буду важити центнер!

— Тоді два центнери!

— Чому?

— Бо твої додати мої й буде два, — засміявся. — Й буде в нас пухкенька проблема на двох — як схуднути?

— Ох, тебе доведеться довго відгодовувати! До речі, ця думка з'явилася у мене вперше, коли ми зустрілися.

— То ти із самого початку мала план? Захопити мене в полон і годувати доти, поки не зможу втекти від тебе?

— Ти вже хочеш втекти?

— Так і знав, що поставиш це питання, — всміхаючись, підвівся та простягнув руку. — Одягаємося і вирушаємо.

— Куди? — здивовано дивиться, підводячись.

— За тортиком.

— Але на вулиці дощ!

— У тебе є шанс пострибати по калюжах, — з ентузіазмом, відмітив.

— Зоряне, які калюжі?

— Звичайнісінькі!

— Я не буду стрибати ні в які калюжі, — бурчала, взуваючись у чоботи.

— Ще й як будеш, — легенько поплескав по спині, коли вона нахилилися.

— Там холодно…

— Вдягни теплу куртку.

— Я буду мокра і брудна.

— Анно, — розвів руки в сторони, — та я знаю, що ти на таке не здатна!

— Все ясно, як день Божий, — вирівнялася, награно суворо дивлячись: — Ти береш мене на «слабо»?

— Що, номер не проканає?

— Якщо я стрибну в калюжу — з тебе одне моє побажання!

— Бач, яка корислива! — зареготав, відчиняючи двері. — Добре, я згоден. Хочу побачити це видовище.

— Ага, доросла жінка стрибає у брудну дощову воду… Дуже смішно.