Глава 28. Дружній «наганяй»

Прокинувшись раніше Зоряна, Аня приготувала собі каву й ввімкнувши ноутбук, вирішила трохи попрацювати над недописаним романом. Минуло двадцять хвилин, а вона продовжувала сидіти і дивитися на білий електронний аркуш. Колись ця історія вирувала у неї в уяві бурхливим потоком сюжету, подій, думок. А зараз абсолютна тиша та порожнеча. Відчуття, немов ніколи й не писала книг. Натхнення, з яким колись створювала чернетки, здавалося у цю мить чимось неможливим.

Розчарувавшись та розізлившись, Аня зателефонувала Софії, в надії отримати підтримку.

— Доброго ранку. Не розбудила?

— Привіт, мала. Ні, я б і ладна дивитися десятий сон, але мої бешкети забажали на сніданок млинців. У вас гаразд?

— Зорян спить, а я сіла писати роман.

— О, це добре!

— Та де там… жодного слова не написала. Взагалі не можу. Не знаю, що зі мною.

— Як це, що? Тебе поглинуло реальне життя. Казка відійшла на другий план. Тобі тепер не до книг, — лукаво мовила Соня, чимось стукаючи.

— Вважаєш, я ще зможу повернутися до творчості?

— Звичайно, Анно! Ти багато пережила за останні тижні. Було б дивно, якби ти приділяла увагу ноутбукові, а не гарному чоловіку, який лежить у твоєму ліжку.

— Ох, і Сонечко, — всміхнулася, зазираючи у спальню, де спав Зорян.

— Що? Хіба я щось кажу неправильно? — засміялася. — А ти, замість того, щоб страждати, вимикай все та стрибай до нього під ковдру. Книги почекають, а кохання — ні.

— До речі, він розказав мені про Таню…

— Справді? — у трубці запала тиша. — Це важливий крок з його боку. Давно?

— Ще коли виписувалася з клініки. Я їх побачила разом, виходили з автобуса. Наче випадково зустрілися.

— Чому «наче»? Так і є. Бо в їхніх стосунках крапка стоїть дуже давно.

— А вчора ввечері, на паркуванні біля супермаркету, я бачила Михайла. З дружиною та дитиною малою. На позашляховику дорогому, увесь такий гарний…

— Оце так новини! Зачекай, вимкну плиту та вийду на веранду. Ти мені все розкажеш, — кілька секунд шереху і сторонніх розмов. — То що там було? Ти була з Зорясиком? Привіталися? Як ти відреагувала на його появу? Хоч не зомліла?

— Не смішно, Соню.

— А я і не жартую. Знаючи, як ти за ним страждала… не здивуюся, якщо ти щось витворила.

— Нічого я не витворила.

— Ой, тільки оце не починай ображатися, — зітхнула. — Як відреагував Зорян?

— Я йому не сказала.

— Починається… Ти довго будеш удавати з себе секретне бюро? Розкажи йому все, поясни, який біль розлучення ти пережила й все інше, що трапилося. Він зрозуміє. Це ж не привід тебе кидати. Лише важкий досвід з минулого.

— Я не можу, Соню. Якийсь ступор стосовно цього. Ціпенію при одній думці розповісти комусь.

— Мені ж розповіла.

— І не просто розповіла. Ти була свідком усіх подій.

— Ну і? Я ж тебе не покинула?

— Ні, — Аня всміхнулася.

— Тим паче ти не знаєш вірогідно…

— Мовчи! — попросила, стискаючи губи.

— Та чого мовчати, Аню? Годі себе мучити! Таке враження, що ти давно поставила на собі хрест. Так не можна! Треба рухатися далі.

— Я не хочу тобі дорікати, але б ти зрозуміла, якби…

— Якби це пережила. Знаю, що хочеш сказати.

— Соню, не ображайся!

— Навіть не думала. Якщо ти вважаєш, що життя скінчилося, то навіщо морочиш голову Зореславу? Закрийся у своєму панцирі. Так же легше, вірно?

— Боягузка, знаю, — стала коло вікна на кухні, стримуючи сльози.

— Боягузка.

— Дякую за щирість, подруго.

— А хто скаже правду, як не друг? Тобі лестити, заспокоювати? Ні, не буду. Ти маєш взяти себе в руки і стати сильною. Припинити хнюпити носа, а почати розв'язувати проблеми, а не тікати від них. Скільки років минуло? Два? Ти була у лікаря за цей час? Ти щось зробила, щоб дізнатися більше, перевірити стан здоров'я? Ні! Анно, ти лише плакала і ховалася від рішення. Ніби воно само собою має все розв'язатися. А так не буває! Ворушитися потрібно, ворушитися! Бо заклякнеш у минулому.

— Ти маєш рацію, — втерла щоку від сльози.

— Чую, образилася, — лагідніше заговорила Соня. — Наганяй тобі треба було дати, так? Ось я і дала. Тобі шанс випав зустріти нормального хлопця. Я не кажу, що мій брат ідеальній, ні. Я намагаюся тобі очі розкрити. Щоб ти отямилася.

— Я отямилася.

— Ні, подруго. Ні! Ти себе обманюєш. І мене також. Але за мене байдуже. Це твоя доля. Якщо ти обираєш вічні муки — це лише твоя відповідальність.

— Добре, дякую. Здається, Зорян прокидається. Поговоримо пізніше?

— Так, звісно. Біжи до нього. Коли він їде?

— Завтра ввечері, о п'ятій.