Глава 29. Правда

Настав день від'їзду. Зореслав поїхав у справах, на зустріч із товаришем стосовно роботи, а Аня вирішила вийти в магазин, щоб купити йому на прощання подаруночок. Якусь дрібничку, що нагадуватиме про неї.

Одягнувшись у гарне тепле плаття бардового кольору, взула чоботи до коліна й накинувши пальто, вирушила до торговельного центру, який знаходиться недалеко від її будинку. Вітру того дня не було, тому вона дозволила собі розпустити довге волосся на плечі.

Попри наближення розставання настрій був непоганим. Усміхнена, ходила невеликими магазинчиками, у пошуках невідомо чого. Очікувала, коли побачить щось і зрозуміє — це воно, саме те, що треба подарувати. Ідея перетворилася на повноцінний квест, адже нічого, щоб запало в душу, вона не знаходила.

Час минав швидко. Купувати щось банальне не хотілося, тому Аня направилася до виходу, сподіваючись, що в іншому магазині буде кращий вибір.

Наближаючись до дверей, почула, як дзвонить телефон.

— Алло?

— Привіт, громадянко! — жартівливо мовив Якименко. — Як справи?

— Нормально. Ви зарано.

— Так, був неподалік, вирішив не затягувати. Я зараз біля твого будинку. Можеш вийти на двір чи мені можна піднятися до тебе?

— Я не вдома. Виходжу із центру, що знаходиться за одну зупинку. Почекаєте?

— Не поспішай. Побудь там кілька хвилин, я під'їду.

— Добре.

Пройшовши повз паркування, стала ближче біля дороги, щоб скоріше помітити авто Сергія, забрати документи і повернутися додому. Без зайвих розмов.

Щоб пришвидшити час очікування гортала стрічку новин у соціальній мережі, як раптом почула за спиною своє ім'я:

— Анно? Ти?

Завмерши на коротку мить, вагаючись, озирнулася. Перед нею стояв Михайло — її колишній, її кохання та біль в одному флаконі. У коричневому пальті, светрі під горло і дорогому взутті, він мав вигляд успішної, заможної людини. А ще до біса гарного чоловіка!

— Привіт! — звернувся й несподівано приязно обійняв за спину.

Задихаючись від власної нікчемності та запаху його одеколону, який він не змінив й дотепер, Аня одразу пригадала, як дарувала Михайлу ці парфуми. Як потім насолоджувалася кожного разу, коли обіймала…

— Привіт, — нарешті, отямилася.

Бачачи та усвідомлюючи, що все-таки відбудеться розмова, благала себе бути сильною й вистояти двобій між образою та почуттями до колишнього.

— Як ти?

Таке коротке та легке запитання, але як багато на нього відповідей з'явилося у думках. Як вона? Як пережила розлучення з коханим? Як мучилася всі роки? Як боляче було бачити його з новою родиною? «Як я? Погано! Жахливо! Й досі болить...». Проте лише відповіла:

— Нормально. А ти?

— Ой, — усміхнено, махнув рукою, — стільки всього сталося!

Аня видихнула. Звісно, зараз буде вихвалятися! Дідько його б побрав! Навіщо? Отже, короткого діалогу не відбудеться.

— Рада за тебе. Вибач, маю мало часу, — тільки хотіла ступити крок, як він її затримав під лікоть.

— Розкажи про себе! Як живеш? Що нового?

— Нічого, Михайлу. Все, як було. Працюю, живу…

— Заміж вийшла?

— Ні. Зате ти одружений, — не стримала єхидного тону.

Михайло припинив усміхатися, здивувавшись:

— Звідки знаєш?

— Бачила тебе вчора, — вказала пальцем, — на паркуванні, разом із родиною. Що ви тут робили? Хіба у місті більше немає супермаркетів? Тільки біля мого будинку?

— Ти зла чи мені ввижається? — нахмурив брови.

— Ввижається! — склала руки на грудях, міцніше стискаючи телефон у долоні.

— Я, що, мав податися у монастир? Не створювати сім'ю, бо надто чутливу колишню це образить та засмутить? — його голос також змінився.

— Бач, який багатослівний став зі мною! — хмикнула. — А коли жили разом, то й не помічав мене.

— Анно, що за дурня? Минуло кілька років. Ти й досі живеш з образою?

— А могло бути якось інакше? Після всього, що сталося?

Михайло схвильовано поправив чорняве волосся, відвертаючи погляд. Так! Він теж все пам'ятає! У цьому Аня не сумнівалася!

— Бракує слів, Мишко? То що? Не поясниш? Чому ти був у цьому супермаркеті?

— Біс із тобою! Може, мені й з міста виїхати, бо не можна заходити в магазин, де ти живеш? — розсердився. — Ми купуємо квартиру неподалік, у новобудові. Бачила, відкрили вже для продажу?

— Та мені начхати, — відвернулася.

— Дитячий садок, Аню. Ще й хамкою стала! — огидливо посміхнувся. — Не очікував від тебе такого…

— Не очікував? Ах ти ж… — зціпила зуби, підійшовши на крок ближче до нього. — А чого ти очікував, га?

— Що ти побудуєш нове життя, а не будеш нести тягар образи крізь роки, — ледь помітно відсахнувся від неї, дивуючись поведінці.

— Образа?! — істерично засміялася. — Ти покинув мене! Покинув! Після чого? Забув?! Авжеж, забув…