Глава 30. Вокзал

Телефон у руці задзвонив. Настирливо. Вдруге.

— Так, Соню? — мляво відповіла, не бажаючи розмовляти.

— Привіт! Ви де зараз? Вже у дорозі?

— Я їду на вокзал.

— Ти? — на мить замовкла. — Не розумію. Сама? Чому? А де Зорян?

— Забагато запитань.

— Щось сталося? Почекай мене біля підземного переходу, я скоро буду на місці.

— Тобі краще повернутися додому, — тихо промовила, відвертаючи обличчя до вікна.

— Анно, моє серце відчуває щось неладне.

— Він все про мене знає, — схлипнула.

— Знає?

Здається, Соня перепитувала, аби встигнути зібратися з думками, щоб поставити наступне питання:

— Він тебе кинув? Я в це не вірю. Зорян не міг так вчинити, — її голос був засмучений.

— Зміг, подруго, — Аня зітхнула.

— Ні, щось не так. Мабуть, щось інше спонукало його…

— Не шукай виправдань. Я знала, що таке буде.

— Ти сама? — раптом гучно перебила Аню.

— Ні. Мене підвозить Сергій.

— Який?

— Капітан Якименко, — поглянула на чоловіка за кермом.

— А-а, — протягнула вигук. — Сергій, значить…

— Ні, Софіє! — отямилася. — Все не так, як ти вже почала малювати у своїй голові.

— Аякже, подруго! — хмикнула. — Звісно, все не так.

— Чую сарказм, але мені зараз не до цього.

— Гаразд. Я скоро буду на вокзалі. Дочекайся мене, я перша поговорю з братом.

— Соню, ми дорослі люди. Не треба втручатися!

— Тебе запитати забула! — розлючено рявкнула та. — Справа стосується моїх найрідніших людей і я не буду втручатися?! Дзуськи!

— Байдуже. Як хочеш. Все одно нічого не зміниться, — ладна була вимкнути виклик.

— Та ти дістала своїм ниттям, мала! Все. До зустрічі!

— Навіть я це почув, — всміхнувся Сергій, скоса поглянувши на Аню, яка втупилася на екран телефона. — Твоє ниття дістало всіх.

— Мене теж дістало, уявляєш? — роздратована, запхала смартфон до кишені.

— То, не ний. Зі мною тобі вдається конфліктувати.

— Ти інший.

— В якому сенсі? Бо я не читаю книжок і не вмію сюсі-пусі розводити? — засміявся.

— Саме так! — знизала плечима. — Я знаю, що твій норов не дозволить бути слабкою, щоб не осоромлюватися. Доводиться тримати планку.

— Цікаво, — задумливо промовив. — Отже, поруч зі слабким — ти слабка, а з сильним — сильна?

— Яка тавтологія, — сперлася потилицею об підголівник, дивлячись на Якименка.

— Хоч тефто… тавто… Та хоч яка там логія! Ти можеш бути будь-якою, попри те, хто поруч. Хочеш не нити — не ний. Все просто!

— За твоєю логікою, я маю припинити бути собою і підлаштовуватися під бажання оточення? — схрестила руки на грудях. — Якщо комусь не подобається моє ниття, вихід теж простий — не слухати! Або люди сприймають такою як є, або це не мої люди.

— Егоїзм у чистому вигляді, — серйозно відповів, зупиняючи машину.

— Егоїзм — це робити людину «зручною» для себе. Тобі заважає моє ниття? Йди, а не змушуй мене удавати непохитну скелю! У мене є почуття, емоції, переживання! Я жива людина, а не черства поліціянтка, загартована жахами цього світу!

— А ось це вже було неприємно, — повернувся до неї всім тілом, всміхаючись. — Ти помітила?

— Що? — почала озиратися у вікна авто.

— Не там шукаєш, — торкнувся плеча. — Помітила, що знову сильна? Захищаєшся, аж гай гуде!

— Я не хочу захищатися, — заспокоївшись, тихо сказала. — Хочу бути щасливою…

Сергій видихнув й відстебнув пасок безпеки:

— Ходімо до щастя, поки твій поїзд не поїхав.

— То не мій поїзд, — прошепотіла, виходячи з машини.

На вокзалі було людно. Звична метушня, яка вирує у таких місцях. Монотонний гамір та гул великої кількості авто на дорозі. Незрозумілі оголошення диспетчера та стукіт важких коліс.

Минаючи перехрестя, вже здалеку побачила Софію у яскраво-жовтій куртці. Вона стояла біля підземного переходу, з кимось говорячи телефоном й постійно озираючись по сторонах.

— Нарешті! — з полегшенням, обняла Аню, вимикаючи виклик. — Добрий вечір!

— Якщо добрий, — кивнув до неї Сергій.

— Розказуйте! Обидва! — звернулася наказовим тоном. — Що сталося?

— Ти з Олегом? — Аня намагалася відтягнути момент.

— Ні, він з малими вдома. Я слухаю!

— Тобі з самого початку або одразу до головного?

— Я зараз по макітрі вам як дам, — змахнула кулаком до Ані та Сергія. — Ти зрадила Зоряну? Просила, адже, не ображати брата!