4

Ранок видався Андрію безрадісним і непривітним. Щомиті озираючись, з відчуттям, що за ним слідкують, хлопець вийшов зі свого двору і вирушив у напрямку психлікарні. Сонце рясно світило в очі, та промені його зовсім не гріли, здавалося, небесне світило знущається з парубка. Він щулився від внутрішнього холоду, який й досі не відпускав. 

На вулиці стало трохи легше, Андрій навіть на деякий час впевнив себе, що все йому наснилося. І гола жінка з опіками, і потвора, від з’яви якої у нього ледь не зупинилося серце. На вулиці було спокійніше. Брехали собаки, квоктали кури, кукурікали півні, дітлахи ганяли на самокатах, здіймаючи куряву на дорозі. Селище жило звичним життям, відзначало травневі свята і не підозрювало про те, що сталося сьогодні вночі. Не підозрював і Андрій, що був не єдиною жертвою.

Він не знав, навіщо йде туди. Та залишатися вдома не міг. У стінах його досі затишного будинку причаїлися примари – його страхи, відголоски нічного жахіття. Треба буде потім викликати батюшку, щоб освятив дім, – дав собі обітницю Андрій. Крім того, попитати, чи не тікала пацієнтка, врешті-решт теж було слушною думкою. Або ж Андрію так здавалося і думка зовсім не була слушною. У будь-якому випадку просто сидіти вдома і нічого не робити заважало сумління, він відчував, що треба кудись піти, хоч в ту ж саму лікарню. Все ж краще, ніж телефонувати у поліцію і розповідати казку про знайдену на городі, а потім раптово зниклу на світанку дивну жінку, в існування якої ніхто не повірить.

Дорогою Андрій розмірковував про те, що недарма про їхнє селище ходить стільки вигадок і припущень, бо історію воно мало давню і багату. Поселення на території сучасної Ігрені існувало ще за часів мезоліту. У першій чверті двадцятого століття тут знайшли залишки житла періоду Київської Русі. Пізніше розкопки виявили рештки будівель житлового і господарського призначення, предмети побуту, уламки посуду, прикрас, залізні речі. Поселення тягнулося уздовж гирла Самари на декілька кілометрів. Від шістнадцятого століття тут були володіння Запорізької Січі. За переказами, саме тут, на Ігреньському півострові, відбулася битва козацького отамана Івана Сірка з татарами. У результаті кровопролитної битви козаки завдали нищівної поразки татарам, після чого ті начебто назвали цю місцину Огрень, що в перекладі з тюркської мови означає “прокляте місце”. Пізніше ця назва видозмінилася й стала використовуватися як Ігрень. 

Андрій оминув невеличку залізничну платформу. Йому пригадалася ще одна цікава історія з минувшини про назву станції й іншої частини селища “Ксенівка”. На початку двадцятого століття Петро Крендовський, помічник начальника Катерининської залізниці, працював інженером з особливих доручень. Він придбав невеличку земельну ділянку на Ігрені, щоб вивозити свою родину влітку з душного Катеринослава, спорудив тут дачний будиночок. Згодом у нього народилася донька Ксенія, до якої він щодня поспішав з роботи. Коли товариші по службі питали, куди він так кожен день поспішає, отримували відповідь: “На побачення до Ксенії!”. Так колеги Крендовського, роздумуючи над найменуванням нової станції, вирішили назвати платформу “Ксенівка” на знак поваги до молодого інженера, гарного спеціаліста і чудового сім’янина. 

Аура батьківської любові і досі витала десь у повітрі. Коли Андрій проходив повз, на душі йому стало легко, нічні страхи залишились позаду.

Наразі ж найменування селища у жителів міста асоціювалося лише з психічною лікарнею, своєрідною місцевою пам’яткою.

У сумнозвісній лікарні сам Андрій ніколи не був. Ходило багато чуток про це місце, але бабуся завжди казала, що то все вигадки. Навколо таких установ завжди поголос іде по всьому світі. От і в місті подейкували, що в лікарні не лише душевнохворі живуть, і відбуваються там страшні речі. 

Андрій намагався не згадувати дивацькі історії про медичний заклад, коли заходив на територію. Одноповерхові будинки справляли жалюгідне враження: обшарпані, з подертим від часу облицюванням, збудовані на початку або ж у середині минулого століття. Запустіння панувало тут у всій красі.

Далі на території з’являлися і більш сучасні будівлі, отже не все так сумно, як здавалося спочатку. Але загальну картину розрухи і пригнічення не рятували ні сонячні промені, ні новобудови. 

В Андрія виникло шалене бажання перехреститися. Він озирнувся, впевнившись, що навкруги безлюдно, наклав на себе хреста. Ні, він не був аж надто віруючим, та події останнього дня і ночі змушували вірити не лише в Бога, а й в існування інших надприродних сил.

Слідуючи написові на вказівнику, Андрій нарешті дістався потрібної будівлі. Виявляється, крім психіатричного, тут було ще з чотири десятки інших відділень.

Відчинив важкі білі двері, з побоюванням зазирнув. Хлопцю здавалося, що він порушує закон, входячи на заборонену територію. 

У приймальні за високою стійкою сиділа огрядна жінка, обабіч реєстратури простягнулися коридори. Коли-не-коли там з’являлися інші жінки у білих халатах, все виглядало напрочуд спокійно, навіть мирно. Андрій засумнівався, чи в потрібне відділення він потрапив. Та потім в око впали відсунуті решітки на вході, на вікнах, в кінці коридорів.

Андрій ковтнув слину. Йому знов робилося недобре, але він мав довести справу до кінця, інакше вона мучитиме його до скону.

– Вибачте, добрий день.

Жінка зіщулилася, кинула недобрий погляд на відвідувача. 

– Гей, Таню! – покликала кудись вглиб. – Ти забула зачинити двері, чи шо? – А тоді до Андрія: – До нас неможна. Хто вас впустив?

– Вибачте, я не знав, – хлопець зніяковів. – Але в мене термінова справа. Я… я тільки хотів дізнатися, чи не тікала від вас пацієнтка? – закінчив він вже майже пошепки.

– Шо?! То ти, може, хочеш зайняти її місце? – гаркнула жінка. 

Примітивне і жорстке її обличчя стало ще більш суворим. Вона аж привстала з-за стійки.

– Та чого ви. Я ж тільки спитати.

Майстренко почав задкувати, всерйоз побоюючись, що його зараз запруть тут замість втікачки.