Одна з тринадцяти

5

На зворотному шляху Андрій лаяв себе на чім світ. От вже йолоп! Дивом не загримів у психушку. Ну от навіщо він туди поперся? Невже би хтось йому сказав правду? Чи зізнався у тому, що система безпеки не працює? А от його, дурного хлопця, який ставить незручні питання, цілком могли запроторити кудись, а там вже не доведеш, що ти ні до чого. Як там кажуть? Хто перший надягнув білий халат – той і лікар.

Дорога додому здавалася нескінченною. Андрій блукав вуличками Ігрені, наче перший раз сюди потрапив. Судячи з його нерозумної поведінки, міркував сам собі, то він ще не до кінця отямився після вчорашніх подій. Пригадав, як різко всі покинули його. Від Лесі він і не сподівався розуміння, а от зрада друзів щиро обурила. Хто б міг подумати, що вони на таке здатні. Розчарування новою хвилею затопило душу Андрія. Від того він тут таки й передумав комусь з них телефонувати. В понеділок в університеті не стане навіть вітатися з цими юдами.

Поглинутий власними думками, Майстренко ледь не впилявся у постать, що зненацька виросла перед ним посеред ґрунтової дороги. Може, й не раптом, бо він йшов, дивлячись під ноги і не помічаючи нічого навкруги.

Баба Люба, мешканка сусідньої вулиці, перегородила шлях. Чомусь її всі називали бабою, але зблизька вона виглядала доволі молодою як на свій вік і на горде звання “баби” аж ніяк не тягнула. Висока, підтягнена, модно вбрана у джинси і джемпер, щоправда голова покрита хусткою, такою, що її носять сільські баби, у дрібних квіточках, з візерунками, яка зовсім не пасувала до її прозорих ясних очей, обрамлених чорними віями. Замолоду вона, мабуть, була дуже вродливою, бо й зараз її краса здавалася з розряду неординарної. 

У селищі бабу Любу вважали відьмою. Будинок її всі обходили, обабіч нього зяяли порожні галявини, порослі чагарниками і травою. Андрій нічого про це не знав, бо його бабуся завжди була привітна з усіма і вчила того самого онука. Тож він привітався і вичікувально дивився на сусідку. Швидко відвів очі, бо погляд її було важко витримати. Здавалося, вона заглядає в саму душу.

Жінка огляділа його з ніг до голови, затрималася чомусь на маківці. Хлопець зніяковів, бо вона мовчала, не відповіла на привітання. Він стенув плечима і збирався йти далі.

– Сьогодні до мене приходила Катерина.

Андрій узявся гусячою шкірою від Любиного голосу, який лунав наче з бездонного колодязя.

– Перепрошую, що?

Замість відповіді вона кивнула у бік своєї садиби, мовляв, ходімо.

– Ні, що ви, я піду. Вибачте.

– Не варто розмовляти серед дороги. Зайдімо до мене у двір. На хвилинку.

Хлопець стушувався, але послухався.

На подвір’ї владарювала краса, Андрій аж рота роззявив. Квіти попід забором, на підвіконні хати, у ринвах попід дахом, клумби з різноманітними рослинами, багато з яких він бачив уперше в житті. Розмаїття природних фарб перемежовувалось тоненькими і не дуже коричневими стовбурами дерев, зеленкуватими кронами, увінчаними ніжними бруньками. Баба Люба мала сучасний будинок, облицьований світлими панелями, такий, як останні десятиліття зводять багатії.

– Уночі до мене приходила Катерина, – повторила Люба.

– Вибачте, хто? 

– Твоя бабуся.

– Ем… я все ж таки піду.

– Стій!

Він застиг.

– Я знаю, що про мене говорять у селищі. Але ж твоя бабуся не вірила дурним чуткам, так? Просто… я маю деякі здібності. Тож послухай і не перебивай. У цьому світі існує багато зла. І це не лише вбивства, зрадництво і війни. Лиха година не оминула й тебе, хоч як Катерина не намагалася тебе захистити. Мовчи! Я не знаю, що саме сталося і не хочу знати. Я ще не віджила своє. Але й твій вік не має бути коротким. Вона наснилася мені, скажімо так, якщо тобі так легше буде прийняти правду, і просила допомогти у недобрий час. Та я не можу. Нехай вже вибачає. Але й не можу покинути тебе напризволяще. Послухайся моєї поради, дитино, продай хату, переведися в Київ, бо тут тебе нічого доброго не жде. 

Андрій геть нічого не второпав. Що за маячню несе ця жінка? Продати бабусин спадок? Ніколи! Та й навіщо?

– Мені здається, – трохи непевно одказав Майстренко, – ви мене з  кимось переплутали. Я нічого не розумію. 

Вона важко зітхнула, не припиняючи свердлити його своїми неможливими очима.

– Зрозумієш, але буде пізно.

– Послухайте, мені треба йти…

– І куди ти поспішаєш? До свого дому, над яким кружляють ворони?

Андрій злякався. Вона божевільна. Він мусить тікати звідси, досить з нього страшних жінок.

– Ох, вибач, дитино, – баба Люба посміхнулася і враз перемінилася, обернулася на привітну ласкаву сусідку, яка щиро турбується про сироту. – Не варто тебе лякати, он вже й так зляканий до смерті. Зачекай хвилинку.

Вона забігла на веранду, мов дівча, й швидко повернулася. В руках тримала згорнуті й перев’язані резинкою гроші і ще щось.

– Твоя бабуся просила передати це тобі на випадок скрути, – простягнула зв’язку. – Бери. Не бійся.

Хлопець покрутив головою.

– Ні. Не треба. Вона залишила мені дім. Якби у неї були гроші, я б про це знав. Не знаю, навіщо вам це все треба… говорити мені ці всі речі. Чи ви знущаєтеся наді мною? – Голос Андрія бринів від сліз.

– Байдуже, що ти думаєш. Це твої гроші. Кажу тобі, продай хату і їдь звідси. Мій син займається нерухомістю, він може допомогти з продажем. Тут діла не буде. Повір, я знаю, що кажу. Я життя прожила. Бачила таке, що тобі й не снилося.

“Але ви точно не бачили те, що бачив учора я”, – промайнула думка.

Вона ухопила його стиснуті у кулаки руки і вклала ще одну річ. 

– Колись… Та послухай вже! Колись ти зустрінеш дівчину, яка стане твоєю жінкою…

– Але у мене є дівчина.

Баба Люба якось дивно подивилася на Андрія. Цей погляд, моторошний і водночас співчутливий, викликав чергову хвилю мурашок.

– Нехай. У мене немає доньки, а їй, твоїй майбутній дружині, це знадобиться. Мені вона дісталася від матері. Все життя берегла, та, видно, не судилося.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше