6

Андрій довго стояв на порозі свого будинку. Не міг зробити крок. Йому все здавалося, що зсередини на нього ось-ось вискочить нічне жахіття і завершить справу, яку не встигло зробити уночі. Жодні доводи розуму не допомагали. Щось в Андрієві зламалося, якась частинка відпала, яка відповідала за логічне мислення. Страх, що протягом дня вдавалося відганяти сяк-так, знов повернувся. А після дивної розмови з бабою Любою набув взагалі химерних форм.

Гроші він навідріз відмовився брати. А от ляльку…

Перед очима стали клаптики лляної тканини, коротенькі стрічечки, на які перетворилася бабусина мотанка. Згодом він помітив і тріснуте на іконі скло.

Андрій не задавався питанням, чому саме він, навіщо йому доля послала таке страшне випробування. Він більше не міг ні про що себе питати. Його охопило нестримне бажання втекти світ за очі і забути все. Якби існувала така машина, що може стирати пам’ять, він би неодмінно нею скористався. А зараз все, що він міг, це стояти посеред свого двору і тупо витріщатися на шибку. Зі скляної поверхні на нього дивився сивий юнак зі старечими запалими очима. 

Доки не впала темрява, Андрій з десяток разів обійшов навколо будинку, заглянув на город, до купи спрілого листя, пересилюючи нервове тремтіння. Ні натяку на нещодавню присутність іще однієї живої істоти. Називати це створіння людиною в нього язик не повертався навіть подумки.

Нарешті, хлопець увімкнув у дворі світло і влігся на старому ліжку під грушею, накрившись дірявою ковдрою. Краще він замерзне, аніж вдруге переживатиме таке.

***