7

Наступні дні для Майстренка перетворилися на справжнє пекло. Новини, які зустріли його в понеділок в університеті, остаточно добили хлопця. Троє однокурсників були мертві, один збожеволів. Звістка про смерть Лесі шокувала не менше ніж зустріч з потворою. Зі стану шоку хлопця не могли вивести ні безперервні допити поліції, ні розпитування інших студентів і викладачів, ні погрози повісити на нього вбивства, бо він був одним з останніх, хто спілкувався того дня із загиблими. Лише раз він виявив дещо схоже на зацікавленість, коли йому повідомили причину смерті: всі троє померли від несумісної з життям температури тіла.

Оскільки Василь і Данил мали дуже далеких родичів, про яких ніхто не знав достеменно, а Лесина мати так і не покинула обіймів зеленого змія, справу зам’яли, не даючи їй розголосу в пресі. Андрій мовчав, як води у рот набрав. Напряму його зі смертями не пов’язували, і ніхто так і не дізнався, що сталося насправді.

Місяць потому Андрій Майстренко зачинив хвіртку, нашкрябав крейдою на паркані “Продається” і, закинувши дорожню сумку на плече, вирушив у невідомість. На околиці селища, між небом і виднокраєм, йому на мить здалося, що він бачить жінку. Її волосся кольору шкіри у лихоманці розтріпує вітер, а зморщене, наче попечене, лице повернене у бік призахідного сонця. Згорблена, потворна, з кістлявими звислими руками, у лахмітті, вона чекає на пітьму, на свого батька Чорнобога, щоб прийшов і забрав її назад, у царство темряви, до сестер, яких разом з нею тринадцятеро. Там збере їх мати, богиня зла Мара, всіх разом: Ломоту, Глуханю, Трясовицю, Гризачку, Коркушу, Лідницю, Жовтяницю, Лякливицю, Лінь, Кікімору, Очницю, Черевуху і її, тринадцяту, Вогневицю. І розпорошаться вони знов по світові, щоби нести людям смерть, хвороби, нещастя.

Андрій кліпнув. Розвіялася димом примара на обрії, розтанула, мов і не було. Чекаючи на електричку на Ксенівці, сивий юнак зі старечими очима міцно огорнув пальцями і притис до серця стару ляльку-мотанку з хрестом замість обличчя. Більше він нічого не боявся.