Одного разу в С Р С Р

Розділ 17

В Іллічевськом районі, у старій його частині, що прилягає до ріки Кальчик, дороги проведені цілковито правильно з погляду соціалістичної економіки – з півдня на північ по чотирьом вулицям іде транспорт, перекидаючи людські ресурси від спальних районів до заводів і назад. Але якщо ви бажаєте рухатися перпендикулярно до цих трас, скажемо, від лікарні до аеродромовського цвинтаря – вам у допомогу тільки ноги й особистий транспорт.

Коли йдеш від трамвайної лінії до ріки, то немов поринаєш у минуле. От модернові будинки, багатоповерхівки. За ними – хрущовки й гуртожитки, з вікон яких частенько співають записані на магнітну плівку барди-шестидесятники. Після – квартали: будиночки із двох-трьох поверхів, побудовані полоненими німцями.

По дорозі додому Карпеко зайшов в 42-ий магазин, який знаходився на розі 25-го Кварталу, виходячи одним крилом на селище Аеродром. Продмаг був провінційним і тихим навіть по міркам Жданова. Ще більш жалюгідним був, мабуть, тільки магазин у садах, на з'їзді з Тополиної вулиці – про його існування не підозрювали багато тих, хто жив менш, ніж за кілометр у селищі.

У хлібному відділі Карпеко купив половину сірого хліба. Розплачуючись, глянув на четвертинку буханця, що залишилася від іншого покупця. Подумав: якщо людина купує в булочної чверть буханця хліба – вона просто дивовижно, безнадійно самотня. Такі люди небезпечні. Ніхто не знає, що в них на розумі навіть приблизно.

Втім, відразу подумки осікся: він теж брав четвертинку, якби не любив натирати окраєць часником і сіллю. Часник на городі Карпеко здичавів, став дрібним і ріс, як бур'ян.

У м'ясному відділі 42-го магазину навіть не було продавця, оскільки продавати в ньому було нема чого. Але компресор однаково смоктав електрику, нагнітаючи в холодильник-вітрину мороз, і сніжний наст ріс там і в самий спекотний день.

У рибному відділі нагромаджувалися брили морожених кальмарів, та лежала тюлька в картонних коробках, розфарбованих під берест.

Деяке пожвавлення тут спостерігалося хіба що ранком, коли в молочний павільйон завозили молоко, і до прилавка вишиковувалась черга з бідонами. До обідньої перерви, звичайно, молоко закінчувалося, та продавець пропадав і там. Однак могли завезти сметану й навіть вершки в пляшках. Але в той день завезення не було, а у вітринах молочного відділу стояв майонез із присмаком машинного мастила.

На зекономлені від не придбаного молока гроші, Карпеко купив у кондитерському відділі вафлі. Вафлі Сергій любив, тому що їх можна було їсти довго: відокремити верхню пластинку, зжувати її, потім це ж проробити з нижньої. Після – зскребти зубами шоколадну масу й знову відокремити ласу пластинку.

Близько 42-го продмагу було перехрестя по мірках селища значуще. Навскоси від магазину стояла зварена з металевого куточка, арматурних прутів і товстого дроту овочева «сітка». Вона працювала переважно влітку й на початку осіни. Отже, особливої потреби в опалення й герметичності приміщення не малося. Навіть навпаки: за зиму й весну сморід з овочевого відділу вивітрювався. Саме тому і будували ці «сітки» на деякому віддаленні від продовольчого магазину: щоб гнильний сморід не псував і без того нерадісну картину.

А через дорогу від «сітки» і продмагу біля приватних будинків на витоптаній землі розміщався крихітний базарчик – буквальна змичка між містом і селом. Там ніколи не бувало більш п'яти продавців. Торгували тут надлишками присадибного господарства – надто незначними, щоб іти з ними за три квартали на Тихий ринок. Тут була зелень, городина і фрукти по сезону. Зрідка – яйця, ще рідше – козяче молоко.

Ідучи зі служби, Карпеко деколи заставав бабусь-зеленярок, але цього разу не було і їх.

Додому квапитися не мало сенсу, і Карпеко відправився по довгій дорозі, через Дитяче містечко.

Далі було вже селище, деякі будинки якого пам'ятали війну…

Хоча ні… Будинки не пам'ятають нічого, оскільки орган пам'яті в них відсутній. А от старі люди, які живуть у них, дійсно могли б розповісти багато чого. Могли, але мовчали переважно, тому що право на пам'ять має тільки держава і його вповноважені представники.

Втім, були виключення.

Дід Коля, який звичайно зустрічав Карпеко на розі вулиць Гастелло й Лева Толстого, здається, не боявся самого диявола. А ось діда побоювалися всі. Дружина йменувала свого чоловіка винятково Старим Дурнем, але робила це з боязню. Син теж боявся батька, а онук так і зовсім збігав від діда з першою нагодою. Селищна поголоска говорила, що цей старий третину свого життя провів по таборах і в'язницям, а також, що він убив не менш півдюжини людей.

Користуючись своїм положенням, Сергій якось підняв з архіву справу й довідався про минуле діда Колі.

До війни той був головним агрономом у місцевому радгоспі й вважався успішною по тодішнім міркам людиною. І була в нього дружина-красуня, на яку поклав око директор радгоспу. Причому серце красуні теж схилялося до зради. В один день директор підійшов до свого підлеглого й попросив відступитися з власної волі. Але несвідомий молодий агроном скрутив дулю. Відповідно наступного дня на стіл Кого Треба ліг донос, і агроном Коля виїхав у Сибір збирати сніг. Відсидів на будівництвах комунізму п'ятнадцять років, повернувшись, застав дружину в обіймах донощика. Убив її і його, відразу здався міліції, а після суду відбув у Сибір ще на вісім років.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше