Розділ 23

Якщо під'їжджати до Жданова з боку полів по Донецькій трасі або залізниці, перше, що видно – це дими. Бурі стовпи піднімаються до хмар, де розчиняються в блакиті небес. Потім з'являються труби, завод. І якщо їхати на поїзді, завод встигне обступити потяг, оглушити своїм брязкотом і рухом. Потім пасажир побачить інші фабрики, вдихне сморід інших димів: із запахом бензолу від Коксохіма, курного вугілля, яким топлять грубки мешканці ждановських комуналок і бараків.

Та що там, пробувши з пару тижнів у місті, інший приїжджий може стати справжнім дегустатором диму. Мандрівник може вирішити: думка відправитися в Жданов була не кращою.

Якщо в Парижі звідусіль видне вежу Ейфеля, то в Жданові настільки ж всюдисущий дим або його супутники. Викинута окалина падає на будинки, і з роками будь-яка стіна, будь-яка черепиця офарбиться в бурий колір. Але куди помітніший графіт, який вилітає з доменних печей. Він лягає на підвіконня, у жару вітер мете його з пилом. Через графіт будь-яка асфальтова дорога блищить так, немов у неї вкраплені діаманти.

У Жданові є пляжі, і деякі приїжджі необачно вважають місто курортом. Але з кожного пляжу видно заводські труби, які бруднять небеса. А уздовж Міського пляжу раз у раз гримотять товарняки, які везуть у порт метал, вугілля й сірку. У піввагон сірку сиплють на третину від об'єму, щоб вітром не вимітало. Але в смузі прибою сірка, немов бруд, змішана з піском.

Тому міський пляж для ледарів і приїжджих. А городяни воліють виїжджати на Лівий або Піщаний пляжі, а то й у Широкіно, у Мелекіно, звідки, втім, також видно завод.

І була б воля Всеволода Онисимовича, він би відпочивав зовсім у Бердянську. Але не зрозуміють. Скажуть: у себе в області все загидив, а приїхав до сусідів? До іншого секретаря обкому?..

Тому відпочивав товариш Лєгушев не в пригородах Жданова, а в Урузуфі або Сєдово. А в місто металургів і машинобудівників заїжджав по справах, яких з появою там сина стало більше. У своєму номенклатурному положенні секретар обкома вже давно не робив різниці між інтересами власними й державними.

Дорога в Жданов була не те щоб довгою, але одноманітною. Уздовж асфальтового полотна тяглися посадки, у розривах яких миготіли звичайні поля. Траса була майже пустельна. Стояв полудень робочого дня, і мало хто вибирався в дорогу. Зустрічалися рідкі рейсові автобуси, ішли ваговози – порожні й з вантажем. Країна трудилася.

Нудьгуючи, Всеволод Онисимович розговорився:

- Я так вважаю, що Червона книга насправді еволюцію стримує. Адже й до людини тварини вимирали, тому що пристосуватися не могли. І хіба ми вболіваємо нині про трилобітів, троглодитів і по інших динозаврах? От і з людським родом потрібно також, треба поліпшувати його.

Обганяючи молоковоз, шофер кивнув. Був він неговіркий, за що не подобався Лєгушеву. Уже краще б викладав, що на душі накипіло. Тому що немає більш довіреної людини в справах номенклатурного працівника, ніж його шофер. Це дружині або помічникові можна сказати, що поїхав на об'їзд території. А вже шофер точно знає, що машина простояла півтори години біля під'їзду худенької балерини з театру опери й балету. Відповідно із шоферами треба бути люб'язним – підгодовувати продуктами зі спецрозподільника й іншими номенклатурними благами.

- Є люди травоїдні, а є люди-хижаки, - сказав перший секретар, дивлячись на поля, де саме рухалася якась техніка.

Промайнула Кременівка й обрій став бурим. Скоро з’явився «Сталевар» - пам'ятник металургам, споруджений років сім назад, який сповіщав подорожанина, що місто Жданов вже близько. Але досвідчений мандрівник або тутешні городяни знали – алюмінієвого бовдура поставили в помітному місці, щоб його було видне ледве не раніше заводських труб. Але до міста ще залишалося неабияк.

Та ось пішли заводські забори, уздовж яких через гаї й кромішню жару котили трамвайчики. Зараз вони були практично порожні, і вагоноводи нікуди не поспішали. У громохких салонах з дач їхали старі. У кошиках і цебрах лежав небагатий урожай, прикритий пов’ялими квітами.

Лєгушев подумав, що в п'ятницю від заводських прохідних на дачі службовими автобусами їдуть сотні людей. І їдуть зовсім не для того, щоб попити чаю або навіть горілки на терасі, не для того, щоб подібно письменникам на дачах Передєлкіно, створити якийсь шедевр.

Ні. Відробивши тиждень, ще два дні радянська людина буде гнути спину, щоб виростити небагато картоплі, зелені, цебро фруктів. Та дача не забезпечить трударя провіантом на всю зиму – однаково прийдеться докуповувати картоплю, шукати не дуже згнилі помідори в овочевих «сітках».

Партія, треба сказати, дачі громадян не заохочує, оскільки ті потурають дрібновласницьким інстинктам. А що ще більш неприємно, з дач робоча сила їде на заводи стомлена й у понеділок відпочиває на робочому місці.

Інша справа – дачі номенклатурні, з самоваром на веранді, з травою, яку підстригла обслуга.

Лєгушев замислився про свій дачний відпочинок, і, очевидно, замисленість була заразною: водій зазівався й ледве не збив на перехресті двох велосипедистів.

- Бар-р-рани, - лайнувся водій. - Травоїдні…

Лєгушев посміхнувся й кивнув. Походило на те, що водій і секретар обкому дотримувалися однакових поглядів.