Одного разу в С Р С Р

Розділ 25

Заводи поглинали міські передмістя. Уже мало хто згадає, де перебувала Бузиновка, Найденівський хутір. Від Сартани залишилася тільки станція, яку багато хто плутає із майже однойменним селищем.

Нещодавно для нового комуністичного будівництва знесли Ворошилівське селище з його лікарнею, селищних розселили. Але місця за трампарком по звичці йменували Ворошилівським. Як то кажуть: одна назва залишилася.

На місці селища пізніше зведуть цеха, про це знімуть нудні документальні хроніки, щось для потреб народного господарства вироблять. А поки на пустирі, що утворився, водилися зайці й куріпки, яких із задоволенням ганяли бездомні собаки. Через пустир ішли численні рейки, на яких своєї черги чекала продукція вагонобудівних цехів, та стояла автоматична телефонна станція, що славився вільними манерами. Невеликий будинок пахкотів ізоляцією й каніфоллю, нагадуючи дощ, розмірно шаруділи декадно-крокові шукачі.

Станцію населяли зв'язківці, які паяли загадкові схеми з журналів «Радіо», а також щось з особистих викопіювань і фотокопій. Оскільки зв'язківці займалися творчим пошуком, АТС працювала аби як. Виклики не проходили, блукали в павутині проводів і тривожили незапланованого абонента. Ще в комутаційних шафах водився дивний збій: бувало абонент, який підняв трубку, раптом підключався до зовсім чужої розмови часто незнайомих людей.

Одного разу відбувся скандал, коли в розмову Старого й начальника першого цеху раптом вклинився невідомий і послав обох по матінці.

Зв'язок був переважно внутрішньозаводським, але двадцять ліній мали вихід на місто. Ще дюжина телефонів в Інженерному корпусі були з прямим міським номером.

По заводу тяглися телефонні кабелі. Було два типи ліній – повітряні й підземні. Повітряні лінії були простіше й дешевше, але їх часто перебивали при різних роботах, їх рвав вітер. Підземні комунікації були захищеними від недбалості людей, але періодично природа добиралася й туди, заливаючи «локшину» дротів водою. Зв'язок починав барахлити, лінії «землили», і навесні зв'язківці перетягували десятки кілометрів багатожильних кабелів. Робота була брудною й небезпечною. Бувало, від випадкової іскри вибухав газ, що скопився в колодязях, іноді від цього газу чаділи зв'язківці.

По вузьких трубах телефонних ліній переходили злі й худі заводські пацюки. Алюмінієвий дріт, що вставав на шляху, вони просто перегризали, чим ще більш різноманітили життя зв'язківців.

Повітропроводи й силові лінії тягли по естакадах, уздовж цехових стін. Під землю ховали водопроводи й труби опалення.

У заводі було щось від середньовічного замка з його таємними ходами, схованими багатствами. Тутешня легенда для новачків казала, що під виробничими корпусами захований ще один завод на випадок атомної війни. Мовляв, якщо розбомблять цех на поверхні, робітники прямо з бомбосховища проїдуть униз, щоб далі трудитися на благо батьківщини.

Іноді новачкам брехали, що підземний завод існував, але нині всі його цехи затоплені охолоджувально-змащуючою рідиною, яка сочиться із пробитих картерів верстатів, що стоять на поверхні.

Усе це, зрозуміло, було повною дурницею. І якби такі заглиблені цеха існували, то верстати в них до станини вже обдерли в пошуках запчастин ремонтники.

Але крупиця істини в легенді все-таки була: підземні переходи між цехами існували й багато чого вони приховували. Були бомбосховища з акуратно складеними протигазами й майже непростроченими до них фільтрами. У підвалах перебували штаби Цивільної оборони. Начальники штабів і особи до них наближені ховалися в підземній прохолоді від поглядів начальства, пили горілку, дрімали, очікуючи години, коли виникне в них необхідність. Ішли року, десятиліття, однак же, крім цілком передбачуваних навчальних тривог, ніщо не порушувало їхній спокій.

Дії Аркадія не викликали підозр. В один ранок він з'явився до Ханіна й забрав подивитися поповерховий план адміністративно-побутового корпуса. Санька навіть не став цікавитися, навіщо той потрібний був другові.

Далі були запитані схеми переходів під цехами. Це ще менш вселяло підозри – саме на одинадцятигодинній нараді Старий розпікав підлеглих за низький тиск на дробострумі, і нині всі шукали спосіб його підняти: усунути втрати в мережі, провести магістралі коротким шляхом. Природно, вважав Ханін, тягти повітряну лінію під землею. Ну, або хоча б спробувати це зробити.

Отримані плани Аркадій переносив на кальку, забирав їх додому, де покривав своїми позначками:

- Коли виїде охорона, ми ввійдемо тут.

- Через стіну?..

- Ну так. Я ж говорив – вона слабка. Знесемо її.

- А що, у їдальні будуть дивитися, як ми її зносимо?

- Ну, для цього треба, щоб не працювала їдальня. Ми їм улаштуємо вихідний. Потім спустимося отут… А от потім…

Потім виникало питання. Гроші привозили у двох мішках, і якось потрібно було із заводу ці мішки витягтися. Можна було сховати їх у переходах, а після винести хоч у кишенях. Але таке годилося лише для запасного плану. Жадібність і передчуття говорили: треба витягти все й відразу.

Плани підземних комунікацій були в Аркадія на руках, і справа залишалася за малим. Пройти їх, запам'ятати кожний поворот, настільки, щоб знати, куди згорнути, якщо виключать світло, якщо згасне або розіб'ється ліхтарик.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше