Розділ 28

Ранком начальникові міського відділу міліції подзвонили з Москви й горлали так, що підполковник явно почував, як зірки на його погонах стискаються до лейтенантських. Лемент, безсумнівно, створив трудовий настрій на весь день.

Начальник міськвідділу нагримав на підлеглих, ті, щоб сховати розгубленість, кричали теж. Лемент нісся по телефонних лініях, вихлюпуючись за межі району.

Одіссей Георгійович викликав до себе Карпеко, запитав:

- Чим нині займаєшся?

Вид у Папакиці був замислений і розстроєний. Зі столиці вимагали, щоб пошуком набоїв зайнявся найдосвідченіший слідчий. Таким Карпеко, звичайно, не являвся, хоча не був і новачком у слідчій справі. Але якщо набої так і не будуть знайдені, слідчому вліплять неповну службову відповідність. А то й зовсім попруть з органів. Але пропажу потрібно шукати. До того ж, Карпеко першим прибув на місце злочину. І цим слідчим, якщо щось, можна було пожертвувати.

Не почуваючи підступу, Карпеко став розповідати:

- Потопельник, що біля Білого мосту сплив, потім контору обкрали в садах. Хребцем знову ж.

- Як прогрес по хребцю?..

- Так ніяк. Завмерло все.

З одного боку, нічого надзвичайного в місті не відбувалося. Не валялися на вулицях інші відрізані органи, не було заяв про пропажу людей. Але це мало що значило – адже якби не помилка із шийним хребцем, то про злочин зовсім би не довідалися нічого.

- Що по Лірникові?

- Очевидно, що без змін. Шукають.

- Погано шукають.

Сергій знизав плечима:

- Погано те, що схема найпростішого передавача на двох лампах надрукована в підручнику фізики. А як порахувати коливальний контур – сказано на три сторінки раніше. Залишається тільки деталі підібрати – купити на розвалі, на смітнику, у крамничці на вулиці Артема, що торгує некондицією.

- Ти мені це кинь. Лірник – не школяр. Інакше б його давно спіймали. Втім…

Папакиця махнув рукою.

- Біс із ним, напевно… Займайся патронами.

-

У країні й так вистачало неврахованих боєприпасів. Рідкий дембель ішов додому, не прихопивши із собою дві-три сигнальні ракети. Набої для табельної зброї начебто перебувають на строгому контролі, але їх однаково вдається вкрасти. Коли стрільби починаються, лише спочатку рахують набої. Гільзи начебто б здаються по відомості, але якщо один-два цинки вистрілили – ніхто їх перераховувати не стане, здадуть на око, по вазі.

Тим, хто в наряд ходить із зарядженою зброєю взагалі не проблема вибити один набій і замість нього напхати олівців, гілок, так хоч недокурків. А командир, щоб не возитися з розслідуванням, спише набій на стрільбище або на випробування кулевловителя.

Ще ходить по країні луна Вітчизняної війни - щось відкопали, щось витягали із запасів ощадливі громадяни. Та що там Вітчизняної? У льохах подекуди дотепер знаходять дбайливо змазані набої й обрізи моделі «Смерть Голові Колгоспу» - такими ще в Громадянську гралися.

Але самий доступний патрон – це, звичайно, патрон від дрібнокаліберки. Пошкреби будь-якого хлопчиська зі стрілецької секції, і виявиться в нього набій-інший. А потім умілий піонер майструє в гуртку або в будинку дитячої творчості «дурепу» - однозарядний, а часто й одноразовий пістолет. Звичайно, в більшому ході самопали – недогризок труби, забитий сіркою, зі шматком свинцю, обгорненого пижем. Але мова зараз не про те.

-

…Одного разу головний інженер, прибувши на роботу, на сходах поговорив про якусь дурницю із прибиральницею, після чого піднявся у свій кабінет і повісився на телефонному дроті. Але двері в кабінет залишив відчиненими, до нього з незначним папером зайшла друкарка, і, перш ніж гримнутися в непритомність, закричала як божевільна.

З петлі нещасного вийняли, відпоїли коньяком і відвезли кудись геть. Приголомшені заводчани ходили замисленими, розмови вели тільки пошепки, начебто самогубство вдалося, і в будинку небіжчик.

І було очевидно, що спроба самогубства остаточно поставила хрест на кар'єрі Грищенко. Завод міг вибачити йому кинуту коханку й дружину, але суїцид був спробою втечі. Людина показала себе слабаком, впала нижче пилу. Запізно усі були повні співчуття до головного інженера. І ця жалість була принизлива.

-

У напівтемних коридорах проектного корпусу Аркадій, який ніс папери на підпис Сігіну, зустрів Ханіна. Той очікував, коли відкриються після обіду двері режимно-секретного відділу й, нудьгуючи, розглядав стенд, з якого трудящих призивали кріпити пильність.

Ханін підкликав приятеля, знайшов на стенді світлину й, долонею прикривши до неї підпис, запитав:

- От скажи, що цей у капелюсі на картинці робить?

На фото був зображений якийсь чоловік, який кудись поспішав.

- Йде кудись, - знизав плечима Аркаша.

- Неправильна відповідь! - зрізав Ханін, відкриваючи підпис. - Він міряє кроками відстань до секретного об'єкта. Ось так!