Розділ 52

Столична група, яка прилетіла з Москви, у місті не затрималася й у той же день відбула назад, у столицю.

Зібрався в шлях Данілін. Відбував він, як і прибув порожняком. Валізка вже була складена й квиток на літак куплений – цього разу за свої, на скромне місце в задушливому салоні. Йому нема чого було робити в цьому місті.

- Незручно вийшло, - сказав Олексій.

Хоча, звичайно, брехав. Він утомився це цієї липкої спеки, від цих підступних провінціалів. І йому до горя не хотілося бачити Вікторію.

- На жаль, я не встигаю зустрітися з Вікою. Ви не могли б їй передати мої вибачення й… Напевно, я повинен би зробити їй якийсь прощальний подарунок?..

- Не турбуйтеся. Я подбаю про це.

Данілін розсіяно кивнув.

- Ми сьогодні повинні були зустрітися біля басейну на фонтані «Нептун». У розумінні біля фонтана близько басейну в шість.

Карпеко кивнув з розумінням:

- Я зустрінуся з нею й поясню.

- Ви не можете представити, як я вам вдячний, - сказав Данілін і був зовсім чесний цього разу.

-

Було надвечір і фонтан уже включили.

Мінливий вітер кидав у сторони водяний пил, і від нього із захватом тікали діти.

Карпеко, спізнившись на п'ять хвилин, з'явився з несвіжим букетом. Відповідно ці п'ять хвилин йому знадобилися, щоб дістати хоч якийсь букет. Віка вже була у фонтана.

Вона не мала ніяких ілюзій. Зрозуміло було, що фото з тієї вечірки й негативи були знайдені, а вона – впізнана. І не затримана лише тому, що її знають слідчі. Але видати подругу було недопустимо – та могла розповісти про Віку, видумавши щось.

- А де… Олексій?.. - запитала дівчина.

- Його викликали в Москву. Я замість нього. Це от від нього… І від мене.

Він простягнув їй цей дурний букет. Вона його прийняла.

- Спекотно нині. Погуляємо?

- Куди?..

- Та куди очі дивляться.

Іллічівський район був добре пристосований для роботи, так-сяк – для життя, але зовсім не підходив для розваг. Було два кінотеатри, побудованих по типовому проекту, але сидіти в темряві залу не хотілося.

І вони оправилися вниз по Карпінського повз квартали.

- Я вчора писав рапорт і чомусь написав себе Андрійовичем. Сьогодні – та ж дурниця відбулася. І от я задумався: можливо, мама мені чогось не домовила? - спробував пожартувати Сергій.

Віка не засміялася.

Якого чорта - спалахнуло в мозку Сергія. Варто було плюнути, вибачитися, піти геть, як Карпеко робив з дюжину раз коли побачення складалися по-дурному. Але тут він був не тільки на побаченні. Була й справа.

У кафетерії напроти школи-восьмирічки купили заварні тістечка. Сусідство школи й кафетерію грало дурний жарт: на Карпінского, починаючи від Парку Петровського до перехрестя на Кіровськом житломасиві, не було жодного світлофора, що дозволяло водіям набирати на вузькій вулиці високу швидкість. І рідкий навчальний рік не проходив без того, щоб якогось школяра, який забажав смачного, не збивав автомобіль.

Ще торік недалеко від школи спорудили пам'ятник – танк «тридцять четвірка» немов намагався з п'єдесталу перемахнути через широку заплаву ріки. Униз від пам'ятника до річки починалася вузька алея, обсаджена липами. По ній і пішли.

З Новоселівки й Аеродрому тягло димом осінніх багать. В осені, - вважав Сергій, - була безліч неприємних моментів. Але більшу їхню частину можна було вибачити за цей запах – їм пахнуло дитинство.

- А що, злодіїв уже піймали, якщо Олексій уже виїхав?.. - запитала Віка, напустивши на себе байдужність.

- Не піймали, але слідство на вірному шляху.

Він начебто ненароком глянув на її обличчя – прослизне чи по ньому полегшення або ще якась емоція? Ні, акторкою Вікторія була першорядною. Це лякало. Було потрібно качати ситуацію, вичавлювати з неї емоції. Інакше належало брати дівчину під арешт, колоти вже в ізоляторі.

- У слідства є вагомі підстави припускати, що в злочинців були спільники, - продовжив Сергій. - Навіть спільниці, імовірно, медсестри. Одна підозрювана встановлена, другу – шукаємо.

А от тепер Вікторія помітно здригнулася.

- А у вас що говорять у лікарні?..

- А в нас обговорюють, чому на вбитому злочинці опік. Постріл, який убив Павла, був зроблений майже в упор. Його добивали.

Тепер настала черга Сергія здригнутися. Не тільки від згаданого опіку. Віка, назвавши злочинця по імені, фактично підтвердила своє з ним знайомство.

І все-таки варто було перетворити цю зустріч у побачення, а не в допит.

Алея саме закінчувалася, і за невисоким обривом починалася ріка. Квакали жаби, часом хвостом била риба. Багатоголосо дзенькала й роїлася мошкара.