Розділ 56

У Красноярську, маючи рекомендації Ювеліра, вдалося зробити нові паспорти за п'ятдесят карбованців кожний. Ксіви були старого, дореформеного зразка із зеленою обкладинкою. Уже підробляли нові червоні паспорти, коштували ті на четвертний дорожче, але Валентина від них відмовилася, оскільки якість ще кульгала, та й кидалася червона обкладинка в очі більше.

У фальшивих паспортах вони стали подружньою парою.

Потім знову з'явилися на вокзал. Належало визначитися, куди їхати. Ювелір був прав: у Примор'ї або на Камчатці їх би швидко помітили. Фінська й турецька границі були на замку.

Простіше пареної ріпи перейти границю з Монголією, або, скажемо, з Китаєм. Але який сенс? За тими кордонами лежав той же радянський департамент, тільки з жовтим кольором шкіри й вузьким розрізом очей. Стало бути, загубитися неможливо.

Приблизно це поширювалося на західні кордони Радянського Союзу. Можна було бігти, скажемо, у Чехословаччину. Але потім без знання мови й місцевості як бігти, скажемо, в Австрію?

Нарешті, випивши поганої кава у вокзальному буфеті, Валентина повідомила:

- Я бачила світлини з Ірану. Там досить мило – немов у Сен-Тропе. Їхній хан, безперечно, душка. А границя – довга, чи навряд її опікують так суворо. Поруч Афганістан. Країна, звичайно, зубожіла, але звідти можна перебратися в Пакистан, а там уже повно американців.

-

На під'їзді до Абакану без помітних причин Валентина раптом сполошилася. Веліла збиратися й готуватися до виходу. І, хоча виходити раніше закінчення плацкарти могло здатися підозрілим, Валька махнула рукою. Провідниці вона збрехала, що знайшла знайомих в іншому вагоні, і вони доїдуть до станції призначення з ними. Провідниця була п'яна й лише кивнула у відповідь.

Вийшли на якійсь забутій станції, де поїзд стояв не більш хвилини. Потім була пристань, пароплав, що з'явився з темряви, каюта, яка виглядала після вузького купе просто королівською опочивальнею.

- Чому ми тут? - запитав Аркадій.

- Не знаю, я щось відчула, - відповіла Валентина, розташовуючись на ліжку.

За ілюмінатором плескалася вода, по хвилях бігли відблиски. Це чимсь нагадувало Аркадію рідне Азовське море, але якось віддалено, як трамвай нагадує поїзд.

Страдаючи від неробства, чоловік вийшов на палубу, пройшовся від носа до корми, туди, де рокотав двигун, а гвинти пінили річкову воду.

З'явилася й Валя. Від ріки тягло холодом і вогкістю, і дівчина куталася в накинуту кофточку.

- Місця які?.. - проговорив Аркадій, хоча в темряві не було видно майже нічого. - Добре б тут осісти й жити… Нас би отут ніхто не шукав.

- І як би ти отут свої двісті тисяч витрачав?.. - запитала Валентина. - Та й отут красиво, напевно, коли на човнику повз пливеш. А жити отут особливо взимку – туга. У решта часу – комарі.

Валька якось спритно втерлася, виявившись між Аркадієм і поручнями, потім забрала його руки й склала на своїй талії. Відчувати теплу й пружну плоть під долонями було приємно.

- Тут десь Ленін у засланні сидів. Якби й насправді отут добре так було, засланців селили в Піцунді, а сюди як на курорт їхали.

-

Край дійсно були суворим. Улітку приїжджому він міг здатися гарним, але осінь уже скалила зуби, а за нею маячила примара зими, яка щороку намагалася вигнати людину. Але та чіплялася, приносив у жертву природу й виживала.

Людина усю Землю покрила не тому, що був найдужчою або найшвидшою. Вона самою розумною на початку не була. Зате була самою живучою. Не вимерла, як гордо вимерли мамонти, не стала триматися, як дельфіни за вузьку смугу затишку, а лізла у гори, перетинала ріки й болота.

Добралася вона і сюди…

На берег зійшли в Саяногорську. Далі ріку перегороджувала гребля споруджуваної Саяно-Шушенської гідроелектростанції. Та й у самому місті ударно йшло будівництво. Відповідно, Саяногорску було без року тиждень. Ще зводилися коробки п’ятиповерхівок, ще стояв на шляхах недавно проведеної залізничної гілки потяг, населений будівельниками.

На станції сіли на короткий дизель-поїзд, густо набитий перегаром. Частину шляху провели в тамбурі. У ньому не закривалися автоматичні двері, і Аркадій ледь впорався зі спокусою не ступнути в порожнечу, що проносилася повз.

На перекладних добралися до Новокузнецька.

І на вируючому вокзалі Аркадій раптом містичним образом відчув погляд, обернувся й у юрбі побачив хлопця, який пильно розглядав утікачів. Був той у піджаку, у старомодній кепці-шестиклинці. Обличчя його було неясне знайомо Аркадію – десь начебто перетиналися, але тривоги воно не викликало.

А, можливо, ця людина лише когось нагадувала? Поки Аркадій роздумував, незнайомець зник у юрбі.

Тим часом, черговий по вокзалу прокашлявся й оголосив, що поїзд подається. З депо з'явився утомлений маневровий, який тяг брудні вагони. Пасажири прийнялися займати місця, і в метушні погляд незнайомця забувся.

-

Під підлогою стукали колеса, підкидаючи вагон на стиках. У коридорі горіло неяскраве світло. В іншому кінці проходу близько частини, займаної провідником, нудьгував пасажир, що очевидно страждав від безсоння. Він щось розглядав у вікні, хоча за склом лежала цілковита темрява.