10

Стасинська зайшла в під'їзд.

- Нікусю, ти вчасно, - сказала її мама, як тільки вона переступила поріг. - Вечеря вже готова. Ми збиралися вже сідати за стіл.

- Хто це ми? - обережно запитала дівчинка, передчуваючи мамину відповідь.

- Розумієш, мила, я запросила в гості до нас одного друга. Він дуже хороший. І я хочу, щоб ти з ним подружилася.

- Якщо він дійсно такий хороший, як ти мене запевняєш, то можеш не турбуватися. Ми з ним неодмінно подружимося.

- Розумієш, сонце моє, ця людина мені дуже дорога. І ..., - Ізольда запнулася, не знаючи, як краще пояснити те, що вона збиралася зробити.

- У вас, що вже все йде до весілля? - напряму запитала Вероніка, чого вона раніше не робила, та ще й таким тоном. - Привела свого коханця зі мною знайомити? Може, ви вже і день весілля призначили?

- Вероніко, яким тоном ти зі мною розмовляєш! - розсердилась Ізольда, одночасно і здивувавшись, адже її донька ніколи себе так не вела. – Як ти себе ведеш?!

- А як ти себе ведеш, мамо?! - продовжила в тому ж тоні дівчинка. - Мене ти запитала, чи хочу я мати чужого батька?!

У цей момент в коридор увійшов наречений Ізольди.

- Зайченя, у тебе проблеми? - запитав він. - Тобі допомогти?

Дівчинка уважно подивилася на майбутнього вітчима. Він був високий, одягнений в синій костюм, з карими очима і каштановим волоссям. Обличчя його світилося добротою і щирістю. Саме таким Аня завжди представляла її справжнього батька. Від цього дівчинці стало ще гірше, адже людина, котра стояла навпроти неї не була її рідним татом. На її очі навернулися раптові сльози, і вона втекла до себе в кімнату.

- Нікусечко! - злякалася Ізольда, але не пішла за донькою.

- Ізо, мені краще зараз піти, - сказав її наречений. - Тобі треба заспокоїти доньку. Їй треба звикнути до мене, до думки, що у неї з'явиться вітчим.

- Сергійчику, не знаю, що на неї найшло. Ти її вибач. Вона насправді хороша дівчинка. Тільки вона завжди мріяла, що її справжній тато з'явитися рано чи пізно.

- Тобі треба розповісти їй правду, Зайченятко. Якою неприємною і болючою вона б не була! Адже вона вже не така маленька, як раніше. Вона неодмінно зрозуміє усе.

Сергій попрощався з нареченою і пішов.

Вероніка лежала на ліжку, затуливши обличчя долонями. Коли увійшла Ізольда, то дівчинка сіла.

- Не хочу іншого тата, - заявила вона матері. - Скажи краще, де мій справжній татко. Я його знайду і буду з ним жити.

- І ти мене залишиш? - запитала Ізольда. - Він же тебе не бачив жодного разу. А я про тебе піклувалася з самого твого народження.

- Як звуть мого тата? Це ти хоч можеш мені сказати?

- Я не знаю.

- Що? - здивувалася Вероніка. - Як це може бути?

- Нікусю, ти вже доросла дівчинка. Ти все зрозумієш.

Стасинська завмерла від цих слів. Це вперше її мати розмовляла з нею, як з дорослою. Вона так довго домагалася цього, щоб її почали сприймати не як маленьку, що ось коли цей момент настав, то вона тільки чомусь не відчувала себе щасливою від цього. Їй було, навпаки, страшно. Очі матері були дуже серйозними і сумними. Нічого доброго чи радісного не варто було чекати.

- Ти коли-небудь чула про клініку штучного запліднення? - Ізольда сіла поруч з донькою.

- Так, чула. У таких клініках жінки вагітніють без допомоги чоловіків.

Вероніка раптом завмерла на місці. Страшна здогадка прийшла їй в голову.

- У мене немає тата, тому що я з пробірки? - тихо запитала дівчинка.

- Так, люба, - якомога м'якше відповіла Ізольда. - У тебе є тато, але тільки він навіть не знає, що ти є на світі.

Дівчинка знову заплакала, сховавшись від жорстокої реальності цього світу, до котрої одинадцятирічна дівчинка зовсім ще не була готова в теплих і надійних обіймах люблячої матусі.

***

Наступний весь тиждень йшов дощ. На вулицях з'явилися калюжі і перехожі з парасольками, а також мерзенні черв'яки на асфальті. Від цього настрої жителів Львова сильно зіпсувалися. Діти не були винятком. Вони стали гірше вчитися і вести менш активний спосіб проведення часу. Дитячі майданчики і  лавочки спорожніли. Замість цього, тінейджери натовпом зависли в всесвітній павутині, хто через комп’ютери, хто через телефони.

- Ти якась сумна сьогодні, - зауважила Оля. - Якісь проблеми вдома або на амурному фронті?

Вероніка виглянула у віконце. Крізь гілки дуба виднілися калюжі і черв’яки.

- Ти нарешті забила поламану сходинку, - сказала вона.

- Не треба переводити тему на іншу. - Невська зняла кепку з голови і поклала її на лавку. - Не вірю, що ти така сумна через погоду. Ну, викладай, що у тебе сталося! А то через це сидіти Алгеброїду в тюрмі ще довго-довго. Адже ми в нашій справі ще зовсім не просунулися.