Глава 21

Глава 21

- А потім ми йому сказали, що строк на підписання паперів скінчився, і необхідно проводити нове голосування, - продовжував складати про себе враження Йосип Катеринич, розповідаючи Кирилу Пруднікову чергову історію із їх з братом життя високопоставлених чиновників. – А що він хотів, землі, вони всім треба. Тепер на тій ділянці мануфактура стоїть купця Копьонкіна.

- Неймовірна підступність, - буркнув Михайло, який вважав, що продати шмат землі в межах міста тому, хто більшого хабара запропонує губернатору тактика хоч грошовита, але абсолютно нечесна. Та його репліку залишили поза увагою.

Років з десять тому Густав Олізар, молодий очільник київського дворянства спробував погратись з Катериничами в підкилимні ігри під час аукціонів на утримання поштових станцій. На утримання кінно-каретних поштових станцій держава виділяла значні субсидії, і отримував їх той, хто вигравав відповідний аукціон.

Олізар став на бік Київського війта Кисілевського, який роками займався утриманням каретних станцій, але з кожним роком хабарі ставали все непомірнішими, тож війт почав шукати управу на зарвавшогося чиновника.

Історія скінчилось тим, що Олізар покинув Київ  - Катеринич в своєму відточеному до бритвеної гостроти стилі, юлив і писав скарги.

Спочатку збивав ціну на аукціоні через підставних осіб. Коли Густав Олізар провідав про це, і домігся участі в аукціоні тільки тих представників дворянства, що мали справжні маєтки, Василь Катеринич так затягнув складання протоколів аукціону, що результати торгів втратили чинність.

І навіть розгляд справи сенатом не призвело до вирішення справи на користь Олізара. Більше того, зрештою Катеринич виділив з казни п'ятнадцять тисяч рублів на утримання поштових станцій в Київській губернії, а повертати кошти довелось графу Олізару, як особі винній у затягуванні аукціонів.

З тих пір Василь з віце-губернатора став губернатором. Але стиль роботи не змінився – здирництво і хабарі.

 Обід затягувався. Кирило Прудніков слухав історії Йосипа з ввічливою посмішкою. Дуня налягала на дичину, і пожирала очима молодого чоловіка. Яновський відверто нудився.

- Вас чекає пан біля входу, - схилився до вуха Михайла офіціант, і пошепки повідомив про необхідність покинути застілля. Яновський ледь втримав полегшене зітхання.

Вийшов з ресторації, яка розташовувалась на самому початку Торгового провулку, відразу за Зеленим базаром. Місце було дуже жвавим – адже провулок фактично поєднував між собою Грецький ринок і Зелений базар, і по вулиці весь час снували, обливаючись потом, і ховаючи під солом’яними брилями і капелюшками червоні обличчя,  господині з корзинами, служниці, наймити з мішками.

Загубитись в цій гурбі при бажанні нічого б не вартувало.

Михайло відвів погляд від кам’яної мостової, і пошукав поглядом  хто міг його гукати від конов’язі. Біля самого входу в ресторацію на привелике Михайлове здивування виявився Володимир Білоус.

- Володю! – гукнув друга Яновський. – Ти певно вирішив, що я святкую без тебе?

- Можливо, - буркнув Білоус, знімаючи із світлого волосся циліндр, і протираючи хусткою спітніле чоло. – Але як бачиш настрій у мене не святковий.

- Щось трапилось? – Михайло теж відмітив стривожений другів вигляд. І сам занепокоївся.

- Як сказати, - Володимир прибрав хустку до кишені. – То ти і правда вже все владнав, і пішов святкувати без мене?

- Нажаль, нічого я не святкую, - фиркнув Михайло, немало насторожений друговою поведінкою. – У банкірів немає таких грошей, щоб розплатитись з Катериничами. Може вдасться вмовити їх взяти асигнаціями… Так чому ти тут?

- Твій родич, Мішель, - Володимир знову зробив паузу, видно підбираючи слова. – Нарчинський. Вони з Люсею сьогодні продають маєток.

- Як? – звідки Білоус дізнався? Як це могло статись? Як Люся на це погодилась? Михайлові здалось, що у нього голова лусне від тієї кількості питань, що здійнялись в середині. – Це жарт?

- Та куди вже там! Не смішно, – Володимир знову начепив циліндр на голову. – Покотили з ранку, слідом за тобою. Я як тільки довідався слідком за ними в місто кинувся.

- Але ж Люся запевняла, що нізащо не піддасться на Архипові умовляння! – обурився Михайло.

Архип Нарчинський не раз і не два вмовляв дружину дати згоду на продаж приданого. У нього іноді з’являлись ідеї то вкласти гроші у верфі, то у вирощування рису, а то і інші способи швидко збагатитись, які на перевірку виявлялись великими аферами. Але Люся стійко трималась, пам’ятаючи про дітей. Кожен такий Архиповий випад закінчувався гучною сваркою, цей раз був не виключенням.

Архип і Людмила посварились, чоловік поїхав до Херсона, лікувати нерви, як він це називав – пиячити і гуляти з доступними жінками. Що ж він міг такого сказати Михайловій сестрі, що вона здалась ? Але як би то не було, треба було негайно завадити цій затії. Кінець історії був передбачуваним – Архип прогуляє гроші за маєток, і Люся з дітьми опиниться на вулиці. Ще до зими.

- Ти знаєш де вони? – нарешті підібрав слушне питання Михайло.

- Я ж не ясновидець, - Білоус розвів руками. – Це і так дивина, що покоївка чула їх ранкові розмови, і розповіла мені. Чисто випадково.

І де вони можуть бути? Михайло повів всією п’ятірнею по волоссю, ніби цей жест міг допомогти йому думати. В Комерційному банку Нарчинських не було.

- Треба негайно перевірити відділення Дворянського банку, - висунув першу ліпшу пропозиція Яновський.

- Не забувай про лихварів, - підказав Білоус.

- Точно! – Михайло перебрав в голові всіх більш-менш спроможних на суму рівнозначну по вартості маєтку Нарчинських лихварів у Херсоні. - Вибачся за мене перед Катериничами, і скажи, що я приїду до контори Комерційного банку через кілька годин.