Глава 9. Валері

Не думала я, що колись встряну в таку авантюру. Це ж треба, погодилась зіграти наречену. І не якогось простого хлопця, а принца сусідньої країни. Це ж до мене тепер буде прикута увага преса, і навіть після нашого так званого розставання вона все одно не буде мене полишати. Але він погодився оплатити моє навчання в будь-якому університеті, ще й дасть двісті тисяч євро. Їх я одразу переведу на рахунок моєї тітки. Хотілося їй віддячити за все, що вона для мене зробила. А от житиму на свої власні збереження, та ще й працюватиму.                                                                                                        

Спочатку ми заїхали в ресторан, де ми обидві звільнилися. Звичайно директор був не дуже задоволений, адже доведеться вчити новий персонал. Однак в нього ніколи не було браку бажаючий. За цей час Байрон знайшов юриста, який підготував договір. В ньому було все чітко окреслено, як і те, що ми не маємо право нікому розповідати. Тут говорилося про вісім місяців, які завершаться двадцять третього липня, за тиждень після дня народження принца. Все було досить зрозуміло, тому я без всіляких вагань його підписала. Есмі ж зробила теж саме.                                                                             

Шкода, що я не зможу розповісти все тітці. Значить доведеться вигадати нашу щасливу історію кохання з принцем. І потрібно буде їй сказати раніше, ніж ця інформація з’явиться в пресі. Доки ми чекали на літак, я подзвонила до тітки та коротко їй все розповіла, пообіцявши дати більше подробиць згодом. Вона була шалено рада за мене, тому і не наполягала. Коли ми вже сиділи в літаку, я згадала побажання Олівії, аби я вийшла заміж за принца, і розсміялась.                                                                   

- Що таке? – не зрозуміла Есмі.                                                                                                                        

- Олівія на своє день народження загадала бажання, аби я стала принцесою, - сказала я. – Як бачиш, це збувається, хоча й не по-справжньому, - я повернулась до подруги. – Як твої батьки сприйняли те, що ти їдеш до Евани?                                                                                                                                         

- Я їм сказала, що там отримала чудову роботу, - посміхнулась вона. – Ти знала, що в мене буде своєрідна зарплатня? Прочитала це в контракті. Круто, я ще зможу на цьому заробити.                           

Я не сумнівалася, що подруга завжди знайде свою вигоду. Однак мені було якось спокійніше, коли Есмі була поруч. А я вже починала нервувати, адже ніколи не літала. За мить до мене підсів Габріель, адже ми мали би обговорити деякі моменти, однак я зараз не могла ні про що більше думати. Якийсь страх перед першим польотом не давав навіть нормально дихати.                                                                        

- З тобою все добре? – запитав він.                                                                                                                 

- А ти як думаєш? – відповіла я. – Я ніколи ще не подорожувала літаком. Я колись читала про статистику авіакатастроф.                                                                                                                                

- Валері, не хвилюйся, всі літаки повертаються на землю, - посміхнувся Габріель. – Навіть після того як розіб’ються, то уламки ж мають кудись прилетіти.                                                                                           

Страх лише посилився, адже цими словами він мене точно не заспокоїв. Хоча, здається, хлопець навіть не збирався це робити. Я ще сильніше стиснула підлокітник крісла. Здається ще трохи, і я його точно зламаю.                                                                                                                                                     

- Заспокойся, я ж пожартував, - вже лагідніше сказав Габріель. – Я сотні разів літав, і як бачиш досі живий. Тому з тобою теж нічого не станеться.                                                                                                  

- Тебе аура самозакоханості береже, - буркнула я.                                                                                          

- Добре, нехай так. Зараз просто розслабся та зручніше сядь в кріслі, - він м’яко допоміг мені це зробити. – Закрий очі і подумай про щось хороше. Щось, що тебе завжди заспокоює.                               

Я намагалась згадати минуле Різдво, яке ми провели з тіткою та її родиною. Мені подарували стільки подарунків. І нехай вони були досить простими, та мені неабияк сподобалися. Я пам’ятаю як Олівія власноруч мені намалювала портрет. І хоч я була не дуже схожою, та все одно досі зберігаю його. Навіть везу його з собою до Евани.                                                                                                                  

- А тепер відкрий очі та подивись у віконечко, - тихо сказав Габріель.                                                          

Коли я розплющила їх, то побачила неймовірний вид. Ми піднімалися високо в небо, залишаючи Париж позаду. Я могла бачити не лише його з висоти пташиного польоту, а ще й хмаринки. Це все викликало в мені якесь дитяче захоплення. Виявляється Габріель все ж вміє заспокоювати. І весь політ, який тривав майже дві години, я роздивлялась все навколо. Ми навіть не встигли обговорити всі нюанси. Доведеться імпровізувати. І коли я вже це зрозуміла, ми приземлялися в аеропорті Ліса, столиці Евани.