Глава 10. Габріель

Ну що ж, перша зустріч з пресою пройшла відносно нормально. На щастя Валері мовчала й не відповідала на питання журналістів. Але їй варто звикати до такої уваги, адже вона нікуди не зникне навіть після того, як ми "розійдемося". Все ж зараз вона наречена принца, тому на неї чекає ще не мало випробувань. Вже двічі я відчував себе покидьком, адже пішов на таке. Так, можливо я егоїст і роблю це лише заради себе, проте і у Валері в цьому є своя вигода. Скажімо так, це взаємовигідне партнерство.                                                                                                                                                      

- Куди ми далі? - запитала дівчина.                                                                                                                 

- В палац, - посміхнувся я. - Для початку ти познайомишся з моєю родиною, і я представлю тебе як свою наречену. Попереджаю одразу, прямо вони навряд чи тобі щось скажуть, але задоволеними точно не будуть, - продовжив я. - Доведеться швидко орієнтуватися, якщо вони ставитимуть запитання. А потім ти зможеш трохи відпочити у своїй кімнаті. Есмі теж поселиться десь біля тебе, аби завжди бути поруч.                                                                                                                                                          

- Добре, - прошепотіла Валері.                                                                                                                          

- Слухай, ми мало знайомі. але це щось на тебе не схоже, - сказав я. - Я вже почав звикати до дівчини, що мене постійно дратує.                                                                                                                                  

- О, зачекай трохи і все буде, - посміхнулась дівчина. - Дай мені відійти від польоту і взагалі всього, що сталося. І обіцяю, ти ще обов'язково пізнаєш усі чудові сторони мого характеру. Але тікати вже точно буде пізно.                                                                                                                                                           

Ось так мені подобалося більше. Так, я розумів, що потрібен буде час на адаптацію. Тим паче коли вона побачить палац. Це ж я звик до нього, а от для Валері було в новинку все тут. Вона з якимось дитячим захопленням роздивлялась все навколо. Ну звичайно, Евані вдавалося поєднувати сучасні технології з атмосферою старого світу. І кожен, хто вперше потрапляв у Ліс, столицю нашої країни, намагався запам'ятати кожну вуличку. Але коли ми під'їхали до палацу, то захоплення змінилося на якусь суміш страху та здивування. Це була досить велична будівля сірого кольору. Великі вікна, частина з яких мала вітражі, різні фігури на фасаді палацу - все це і справді вражало. Але потім до цього звикаєш та перестаєш взагалі зважати на всі ці особливості. Все ж я виріс тут, а тому взагалі не помічав деяких речей.                                                                                                                                     

Я ж повідомив своїм батькам, що маю для них сюрприз. Байрон вирішив, що це точно не для нього, а тому відправився додому. Ну молодець, покинув мене самого. Хоча я знаю, що моїй мамі він не дуже то й подобається. Тому, можливо, це навіть на краще. Коли ми виходили з машини, я подав Валері руку. Вона її прийняла, все ще роздивляючись палац. Чомусь і я почав нервувати. Так, ніби і справді збирався знайомити свою наречену. Взявши себе в руки, я посміхнувся та ми попрямували до входу. Нам відкрили двері, а вже біля сходів нас зустрічала уся королівська родина. Вони були вдягнені так, ніби збиралися проводити якийсь урочистий прийом. Хоча Жизель залишилася в джинсах та сорочці. А ще цього разу вона перефарбувалась у рожевий. Інколи я навіть забуваю який в неї справжній колір волосся.                                                                                                                                                               

Вони не приховували свою зацікавленість Валері, адже так і не могли зрозуміти, для чого вона тут. Ну зараз я їх і здивую. Батьки завжди думали, що Жизель приноситиме їм проблеми, а я буду слухняним сином. А вийшло не так.                                                                                                                                    

- Синку, дуже радий, що ти повернувся додому, - сказав батько. - А хто ці дві дівчини, що прийшли з тобою?                                                                                                                                                                 

- Мамо, тату, Жизель, - почав я. - Познайомтесь, це Валері, моя наречена. А це Есмі, її подруга та майбутня фрейліна.                                                                                                                                          

- Наречена? - не зрозуміла мама. - Габріель, ти вирішив пожартувати?                                                        

- Ні, я цілком серйозно. Ми з Валері кохаємо одне одного, і тепер збираємося одружитися, - посміхнувся я. - Саме тому я так часто літав у Францію, аби бути поруч зі своєю дівчиною. І я так втомився все приховувати. Але тепер ми будемо разом.                                                                                

- Оце ти, братику, вчудив, - розсміялась сестра. - Навіть я би краще не змогла.                                       

- Жизель, - різко сказала мама. - Зізнаюсь чесно, це стало для нас великою несподіванкою. Ми не очікували, що Габріель має дівчину. Ще й збирається одружитися, - вона уважно дивилась на нас. - Валері, а де ж ви познайомилися?                                                                                                                   

- В ресторані, я там працювала офіціанткою, - мило посміхнулась дівчина.