Одружуся. Негайно!

ГЛАВА 8

– Що?

Я страх як здивувалася такому нахабству, і Дем'ян повторив свій випад, мабуть, вирішивши, що до мене справді не дійшло.

– Солі, кажу, не буде? – посміхнувся цей зухвалець і простягнув мені скляний глечик.

Я оцінила жарт.

– Ти там труп солити вирішив, чи що?

– Який труп? – насупився Власов.

– Тари менше не знайшлося? Одразу б барило приволік би, не треба було соромитися, – розвела руками я.

– Та я взагалі-то і не соромлюся... – почухав маківку чоловік.

– Воно й видно. – Це я хворіла сором'язливостю, Власов таким почуттям точно не був обтяжений. – Солі немає, давай до побачення.

В мені говорила злість. Зараз від якоїсь смертельної втоми. А ще плювалася отрутою образа. Та сама жіноча, яка на всіх чоловіків світу з'являється через одного парнокопитного індивіда. Я не могла з цим нічого вдіяти, саме лізло, як Дем'ян у мою квартиру.

– Яка ж це господиня живе без солі? – витріщив очі непроханий гість, ніби я вчинила смертельний злочин проти людства. Власов акуратно зачинив вхідні двері. – Не стій не порозі, протягне.

Подивіться тільки, дбайливий який! Мені аж зуби звело.

– Дякую, – процідила я. – Будь такий люб'язний, зачини двері з того боку і позбав мене від небезпеки спіймати протяг.

Думаєте, він ось так відразу прислухався до моїх слів? Ха! Тричі по три ха!

– Давай познайомимося, чи що, по-сусідськи мости налагодимо, – посміхнувся Дем'ян, проігнорувавши моє прохання, і чомусь рушив на мене. Мабуть, вирішив одразу до цього моста і приступити, невідкладно, ага. – Ти ж не настільки скупа, щоб сусідові солі пошкодувати, правда, Лисичко?

Я б такому сусідові і шмат хліба в голодний рік не дала, але вводити його в реальний стан справ не стала.

– Солі немає, після заходу сонця взагалі нічого не можна позичати. Чув про таке? – Склала руки на грудях я, а Власов відразу поглядом в район мого декольте як пірнув, так і загубився. Ні, там усе було доволі скромно. Звичайна трієчка, звичайна кофтинка, незвичайно прохолодно просто якось, без природних реакцій організму не обійшлося... – Так що давай по-сусідськи мирно розійдемося.

– Немає в тобі й краплі гостинності, Лисичко, – видав Дем'ян. – Я ось картоплі смаженої захотів, а солі у квартирі немає. А без солі взагалі ніяк, сама розумієш. Невже ти мене голодним залишиш?

Він скорчив таку зворушливу мордаху, що відомий кіт із Шрека просто заплакав би від заздрощів, а приз глядацьких симпатій перекочував би до Дем'яна. Ненавиджу цього чоловіка! Ось просто за те, що він сам по собі такий привабливий, і ненавиджу.

– Гаразд, буде тобі сіль, вмовив, не плач тільки, – закотила очі я.

Інтуїція підказувала, що легше дати Власову потрібне, ніж пояснювати, чому не даси.

Під зад випхнути його з квартири все одно не вийде. У мене з Едом була дуже помітна різниця у вагових категоріях, а Дем'ян мого майже колишнього чоловіка на півтори голови вище і значно ширше в плечах.

З таким краще мирно, а не смикати за вуса і в очі стрибати, як я раптом вирішила зробити. Інакше якщо дасть однієї лівою, то на той світ відправить з першого ж удару.

Я пройшла на кухню, відкрила шафку, щоб дістати сіль, і…

– Може, пригостиш кавою? І пахне в тебе дуже смачно… – видав Власов. – Вже повечеряла?

Поки я будувала плани позбутися його малими втратами, Дем'ян спокійненько влаштувався за столом. От нахаба! Причому так добре вписався в інтер'єр моєї кухні, немов би завжди тут був.

– Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що переночувати ніде? – пирхнула я.

– Ні, зовсім негостинна, – зробив висновок Власов. – Тоді підемо іншим шляхом.

Я навіть до ладу збагнути нічого не встигла, як Дем'ян намалювався переді мною. Цей зухвалець ривком притис мене до себе і... поцілував!

– М-м-м! – Я спробувала обуритися, брикнути і вирватися, але куди там.

Легше було зрушити гору, ніж припинити диверсію Власова.

А цілувався він, як і раніше, майстерно. Ні, навіть краще, мабуть. Це якщо бути ну зовсім об'єктивною.

Як по команді ноги в мене послабшали, голова попливла, а серце барабаном застукотіло в грудях. Дем'ян точно знав, як виграти у суперечці з жінкою. Скінчилися аргументи? Можна заткнути їй рота поцілунком і припинити цим потік гніву, перезапустити програму.

Це спрацьовувало, скажу вам. Геніальність ховається у простоті, так?

Я навіть на мить забула, чому так наполегливо випихала цього чоловіка за двері. Всі думки зникли, лише одна наполегливо стукала зсередини, про те, щоб дозволити собі хвилину слабкості. Тоненький такий, солодкий голосок… Хіба я не заслужила трохи задоволення і релаксу після всього, що вже сталося? Хіба не заслужила? Хіба… м-м-м!

Я подалась Власову назустріч, а той лише поглибив поцілунок, нетерпляче притискаючись до мене. Рухи чоловіка були різкими, дихання рваним, наче очікування близькості і для нього раптом стало справжньою мукою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше