Охоронець

Пошуки

На виході я зіштовхнулася із Антоном. Він працював у «Мороці»
адміністратором і ніхто не міг сказати як давно – здавалося, що він з’явився
тут ще за самого відкриття, перекочувавши із неприбуткового ретро-кафе до
відновленого нічного клубу.

- Хай! – весело привітався він, забачивши мене поруч.
- Привіт! – відповіла я і поцікавилась: – Запізнюєшся? Чи ти зі зміни?
- Тільки прийшов, - промугикав Антон, затягнувшись цигаркою. – А ти
вже йдеш?
- Ага, - тільки й промовила я. – Хочеться світла, а у вас там занадто
темно.
- Менше пити треба, - зауважив він, але у його голосі не було докору.
- Слухай, що це у вас за новенький? – вирішила змінити тему.
Антон на мить завагався.
- Кирилко? – ніби запитав він. – А що, вирішила і його підцепити?
У очах адміністратора заблимали саркастичні вогники, хоч мені й здалося,
що я бачу у них ще й образу. За той випадок, коли відшила його безглузді
залицяння до своєї персони, після якого він довго не хотів до мене навіть
підходити.
- Боронь Боже! – вигукнула я. – Просто він якийсь… Бахнутий, чи що?
Порадь керівництву краще обирати робітників.
- А що трапилось? – загорівся Антон цікавістю.
- Позавчора вилив на мене коктейль і навіть не спробував нормально
допомогти, сьогодні давав якісь дурнуваті поради… Так він усіх клієнтів
відлякає.
Я помітила, що Антон серйозно замислився над моїми словами.
- Узагалі-то він мій кузен, - промовив хлопець за хвилину.
На якусь мить мені стало ніяково, але потім я швидко зрозуміла, що нічого
поганого у моїх словах не було. Якщо людина бевзь, то розумником вона
ніколи не стане – як не намагайся.
- У тебе часом немає роботи? – запитала я після короткої паузи,
згадавши раптом про вчорашню розмову із татом.
- Ти вирішила попрацювати? – витріщився на мене Антон. – Не вірю.
- Ти поганої думки про мене, - з уявною образою промовила я.
- І що саме ти шукаєш? – поцікавився хлопець натомість.
- Саме не знаю. – Я знизала плечима. – Бажано з високим заробітком і
мінімумом завдань.
- Я знаю таке місце, - ледь не вигукнув Антон, передчасно обнадіявши
мене. – Була на Кільцевій? Примощуєшся десь тихенько обабіч дороги
і чекаєш на своє перше замовлення.
За його тоном я зрозуміла, що він через щось ображений на мене. Чи то з
приводу свого двоюрідного брата, чи то й досі з приводу того, що кілька
місяців тому я жорстоко відфутболила його – але якась причина у нього
точно була.
- Сміятись вже можна? – запитала я, скорчивши Антону гримасу.
- Якщо ти не жартуєш, то у мене є для тебе робота, - несподівано
серйозно сказав адміністратор. – У нас не вистачає людей.
Я втямила, що під займенником «у нас» він має на увазі клуб.
- Потрібна прибиральниця-посудомийка і офіціантка, - продовжив він. –
Можеш спробувати уже сьогодні.

- Глузуєш? – перепитала я, але бачила, що на його обличчі немає й натяку на
посмішку.
- А що, пані бояться свої ручки забруднити? – зіронізував він знову.
Я не встигла відповісти, адже побачила як швидким кроком у наш бік
наближається Влад.
- Здоров, - сказав він Антонові і кивнув мені головою, ледь сковзнувши
поглядом.
Вони потисли одне одному руку, Влад запалив цигарку від Антонової і ще
кілька хвилин ми утрьох стояли у цілковитій тиші. Хоч я й не розуміла чому
й досі тут знаходжуся.
- Добре, мені час працювати, - почав Антон і я з радістю підхопила його
ідею.
- Так, мені також вже пора.
Влад нічого не промовив і з зосередженим виглядом увійшов всередину
приміщення. І щось він зовсім не скидався на щасливого молодого татуся,
який скоро піде до вінця разом із моєю найкращою подругою…


Я блукала містом, адже не хотіла повертатися додому. Знала, що знову
чутиму нотації від батьків, котрі за ніч встигли добре обміркувати свою
позицію і, гадаю, ще більше у ній затвердитися. І, як завжди, були щомиті
готові зробити саме мене винною у власних нещастях.
Я обминала натовпи людей і відчувала як поволі підвищується моє
роздратування. І ще хтось має сміливість заявити, що наша популяція
зменшується? «Кохайтеся, бо ми того варті». Хто придумав усю цю маячню
із демографічною кризою, коли навколо постійною юрбою сновигають
люди? У їхніх обличчях агресія та незадоволення, котре зовсім не залежить
від погодних умов, курсу долара та заторів на дорозі. Ця вся жовч сидить у
них всередині, час від часу вихлюпуючись на оточуючих і заливаючи своїм
смородом та гниллю усе довкола.
У нашій країні немає щасливих людей. Я ніколи їх не зустрічала.
Почати навіть із батьків. Коли востаннє я бачила на їхніх вустах посмішку?
Нещодавно при перегляді українського скетч-шоу, від якого ми утрьох
надривали животи. Та після його закінчення на їхніх обличчях знову
оселилися звичні емоції – смутку, стишеної злості та прикрості від того, що
реальне життя, на відміну від вигаданого, сіре та зовсім не смішне. Щоранку,
йдучи на роботу, вони вдягали на себе маски ввічливості, порядності та
серйозності, яке лише зрідка осяювалося вимушеною посмішкою.
Здавалося, що місто заполонили привиди та роботи. Бездушні машини, які
працюють за інерцією – дім, робота, на вихідні прогулянки з родиною, котра
вже давно сидить у печінках. І так із дня у день, із року в рік. Біг по колу, з
якого немає ні для кого порятунку.
Я ж, на відміну від більшості із них, уміла брати від життя усе найкраще. На
щастя, Настя завжди була поруч, тому я ніколи не відчувала себе самотньою.
Так, без неї мені дійсно було б сумно жити і, певно, рано чи пізно я б стала
одним із тих самих автоматів, котрих постійно зустрічаю на вулиці.

Ось у парку гуляє родина. Мама з татом та двоє дітей-близюків, років
чотирьох на вигляд. Малюки розважаються та зовсім не дослухаються до
прохань трішки стишити свої пустощі, дратуючи цим батьків, які вдало
маскують свої почуття поблажливою посмішкою. Впевнена, що дорослі лише
грають на публіку, коли вдають із себе старанних, люблячих батьків – а
потім лупцюють дітей за стінами власного житла, де ніхто не зможе піддати
сумнівам їхні методи виховання.
Вчора тато був правий. Він ніколи мене не бив. Але я пам’ятаю як
відпрацьовувала свої провини у кутку з гречкою під ногами. І, чесно кажучи,
важко назвати це покарання меншим за лупцювання різкою чи паском.
Принаймні, мої коліна й досі пам’ятають ці випробування, які тато лагідно
називав «виховними роботами». Невже усі батьки однакові? Показують дітям
свою неперевершеність та зрілість, виправдовуючи будь-які вчинки власним
досвідом, а насправді ж виявляються зовсім не спроможними до нормального
виховання.
Мені остогидли однакові обличчя і я неймовірно зраділа, узрівши неподалік
тихий паб у закавулку. Я подумала, що у цей час там буде мало людей і, коли
увійшла всередину, зрозуміла, що не помилилась. Тут і справді було
порожньо. Де-не-де сиділи самотні відвідувачі, але вони не звернули на мене
жодної уваги, порпаючись носами у блискучих гаджетах.
Ховаючи допотопну Нокіа углиб сумки, я відчула як знову дратуюсь. Чому у
мене ніколи не було нормального телефону чи комп’ютеру? Моя Нокіа – це
спогад про мамину юність. Принаймні, віком вони були приблизно однакові.
З потертою кришкою, суцільними подряпинами та поганим звуком (про
камеру я вже й мовчу) вона була утіленням усього старомодного, що ще
існує у світі. Але, як навмисне, ніколи не ламалась. Складалося враження, що
до неї вживили вічний двигун, аби вона усе життя дратувала мене своєю
присутністю.
З думками про телефон і образою на батьків (через недоладність яких ми й
страждали у матеріальному плані), я знову згадала про вчорашню розмову.
Вирішила, що знайти роботу і стати незалежною від батьків – чудовий
варіант. До того ж, я отримую стипендію – мізер, але досить на перший час,
аби прогодувати себе та забезпечити мінімальні потреби. Звісно, зараз усі мої
гроші йдуть на випивку чи гуляння… Але ж я не слабачка – зможу спинитися
на певний час і у чомусь відмовити, аби у перспективі стати шанованою
людиною.
І купити собі нарешті останню модель престижного I-phone.
Я вибігла із пабу, навіть не дочекавшись офіціантки і почала блукати очима у
пошуку Інтернет-кафе. Зараз же почну порпатися в Інтернеті і впевнена, що
знайду собі гідну працю. Створю чудове резюме, трішки нафантазую, аби
виглядати привабливіше в очах роботодавців і, впевнена, що вже завтра
відбиватимусь від десятків пропозицій.
Ця ідея настільки захопила мене, що я почала чухатися від нетерпіння. Така
вже у мене реакція організму – коли я чогось занадто сильно хочу, одразу
починаю свербіти. На щастя, Інтернет-кафе виявилося у наступному кварталі




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше