Охоронець

Інша


- Якщо так триватиме й далі, то нам доведеться розпрощатися.
Його тон був суворим, але спокійним, хоч я і знала, що у цій напускній
легкості приховується неабияка міць. Цей чоловік міг єдиним поглядом
спаплюжити тебе, перетворивши у купу попелу, який уже за хвилину рознесе
вітром по околицям міста.
- Вибачте, це трапилося випадково, - промовила я з провиною у голосі.
- Випадковість може трапитися лише раз, - трансформував моїй думки у
реальність директор. - Усе інше перетворюється у закономірність.
Я й сама чудово усвідомлювала свою провину. Певно, я була єдиною
офіціанткою за увесь час існування цієї роботи, хто більшу частину своєї
зарплатні віддавав на штрафи за бій посуду. Я й справді робила це
ненавмисно. Але доводити директорові, що я з дитинства маю поганий
вестибулярний апарат і найменший поштовх може звалити мене на підлогу
було б занадто наївно.
- Давай домовимось? – запитав він, вціляючи у мене поглядом. – Я готовий
піти тобі на поступки, адже розумію, що бажаючих на твоє місце дуже
мало… Якщо надалі ти будеш обережною і наступаючий місяць пройде без
значних фінансових втрат, я підвищу тебе до адміністратора.
Мабуть, мої очі стали занадто здивованими, адже чоловік продовжив, мовби
відповідаючи на мої німі запитання:
- Орест звільняється, йому потрібен змінник. Він гарної думки про тебе,
тому натякнув, що саме ти маєш зайняти його місце. Та й клієнти тобі
симпатизують… То як? – перескочив він. – Згода?
- Авжеж, дякую, - погодилась я, розуміючи, що зараз не час для
роздумів.

Тим паче, я могла тільки мріяти про підвищення і вже уявляла якими
заздрісними поглядами мене поїдатимуть більш досвідчені офіціантки. Уже
точно казатимуть, що я не за гарні очі отримала посаду адміністратора…
У кишеньці форми вібрував телефон і, дочекавшись, поки керівник зникне із
поля зору, я натиснула на кнопку виклику.
- Як справи? – прощебетів у слухавці голос Насті. – Підеш із нами сьогодні
на «Драйв Фест»?
- Вибач, я сьогодні працюю, - відчеканила я.
- А завтра? – не здіймалася подруга. – Він триватиме три дні.
- Я б залюбки, але ти знаєш, що мені потрібно працювати…
Насправді, моя зміна закінчувалася рівно за півтори години, поступаючись
місцем двом вихідним – я просто не хотіла образити подругу своєю
необґрунтованою відмовою. Єдиним бажанням було залізти до ванни,
напитися вином і проспати ці кілька днів у затишному ліжку. Ніякі гуляння
точно не входили до моїх планів.
- Так поміняйся із кимсь, - ледь не скиглила Настя. – Ми так рідко
бачимось із тобою… Та й узагалі ти стала іншою. Таке враження, що
уникаєш моєї компанії.
«Точніше, компанії Влада» - хотіла виправити я подругу, але чемно змовчала.
- Хочеш сказати, що це не так? – наполягала вона на відповіді. –
Пригадай як часто ми зустрічалися із тобою раніше. Що сталося тепер?
Ти аж занадто змінилася після смерті батьків. Я й не гадала, що з тобою
таке може бути…
Я мовчала, чекаючи, доки вона першою покладе слухавку і вже навіть не
переймалася тим, що вона точно, в черговий раз, образиться на мене.
- Усе ясно… - простягнула вона. – Правду казав Влад.
І від’єдналася.
Я навіть не мала сил обмірковувати, що саме казав про мене Влад - адже
зараз мені було до нього цілком байдуже.
- Земля викликає космос, - злегка підштовхнув мене у спину Орест. – Ти що,
потрапила у нірвану?
Я стряхнулася і злегка обернула тулуб до адміністратора.
- Усе гаразд? – перепитав він за хвилину, всідаючись за барною стійкою.
- Наскільки це можливо, - мовила я.
Він усміхнувся до мене, а я ледь змусила себе посміхнутися йому у відповідь.
- Генка вже казав тобі про підвищення?
На обличчі Ореста панувала гордість та самовпевненість, якої він ніколи не
позбувався і яка зараз набула для нього ще більшої ваги.
- Такий адміністратор як я – лихо для керівника, - відповіла я йому. –
Навіщо ти сказав, що я маю стати твоєю заміною?
- Ти ж сама цього бажала, - сказав чоловік, бо знав, що це правда. – Хіба
ні?
- Дівчата роздеруть мене, - флегматично простягнула я.
- Тобі не начхати? Побісяться і заспокояться. Самі винні, що у них руки
ростуть не з того місця.

- Вони й так мене недолюблюють, - вела я далі, хоч насправді мені було
все одно на думку оточуючих.
Більше мене хвилювала думка про те, що одного разу вони створять коаліцію
і розправляться зі мною у найвитонченішому стилі Хічхоковського жанру.
Я подзвонила Оресту за місяць після співбесіди. Знала, що шанси на вільне
місце малі і він підтвердив мої побоювання – але сам перетелефонував за
кілька днів, аби повідомити, що у «Долфіні» звільнилося місце офіціантки.
Не можу сказати, що я зраділа. Та знала, що інших варіантів у мене немає,
тому й погодилася на цю вакансію.
- Вже вирішив куди підеш? – запитала я чи то від нудьги, чи то від ніякового
мовчання.
Поруч із ним зі мною таке часто траплялася – я говорила нісенітниці, аби
тільки не досягати межі мовчання, яке стало рушійною силою тієї порожньої
ночі…
- На пенсію, - як завжди невдало віджартувався Орест і пальнув у мене
поглядом. – Я вирішив подорожувати. Настогидло це одноманітне
буття. Хочеться змін та романтики.
- Заднє місце вимагає пригод? – уточнила я у нього.
- Поїхали разом? – запитав він натомість, не реагуючи на моє уїдливе
зауваження.
Ми провели лише одну ніч разом. Я й досі пам’ятаю як поспіхом витирала із
простирадла скупі крапельки крові, аби Орест їх не помітив – він і не
здогадувався, що став першим моїм чоловіком. Йому не варто було цього
знати. Та й в той же час я усвідомлювало, що його це хвилює не більше, ніж
завтрашній прогноз погоди. Мабуть, саме тому й вирішила змовчати.
- Станемо вільними, ні від кого не залежатимемо, - продовжував
адміністратор-фантазер. – Хіба тобі не набридли ці однакові сірі
вулиці, заповнені такими самим сірими обличчями із сірими думками в
голові?
Філософії Ореста не судилося знайти підтримку в моєму обличчі. До зали
увійшла невеличка компанія чоловіків і я швидко рушила у їхньому
напрямку, залишаючи, вже скоро колишнього, адміністратора на поталу
власним роздумам.
Їх було четверо. Один із чоловіків видався мені знайомим і я подумала, що,
певно, вже бачила його тут – він точно не був постійним клієнтом, кожного із
яких я вже знала в обличчя. Але й напевне потрапив сюди не вперше.
- Шоу-програма почнеться лише за чотири години, - попередила я про
всяк випадок.
Адже рідко трапляється, що у «Долфін» заходять лише заради їжі чи випивки
– найголовніше (а ним у цьому закладі був стриптиз) ніхто не бажає
пропускати.
Але чоловіки здивували мене своєю байдужістю.
- Нам би перекусити та й годі, - мовив один із них. – Кухня ж працює?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше