Мій новий сусід

Віталій уважно вислухав усі мої наставляння і жодного разу не виказав свого незадоволення. Його влаштувало те, що я категорично заборонила класти власну нижню білизну у ванній, готувати борщ, коли я буду вдома і приводити подружок, навіть якщо я у цей час буду в іншому місці.

• Я все розумію, - спокійно сказав він. – Етичні принципи ще ніхто не відміняв.

Він заїхав наступного ранку, ледь я встигла умити очі після важкої, безсонної ночі. На кілька годин він, немов випав із реальності – я не чула і не бачила його аж до самого опівдня, хоч цей факт неймовірно тішив мене. Про такого спокійного сусіда можна лише мріяти. 

Я фарбувалася перед походеньками на співбесіди і сподівалася, що мій новий знайомий-співмешканець завжди буде таким непомітним.

- Чим можу вам допомогти? – поцікавилась дівчина на вході у невеликий, на три поверхи готель міського типу.

Вона була вбрана у викличну червону сукню, яка незбагненим чином відкривала стороннім усі принади її власниці, невміло ховаючи їх за клаптиками струмуючої тканини.

За столом сидів імпозантний чоловік років тридцяти на вигляд. На стрункому обличчі виділялися його блакитні очі – певно, вони й були першим, що я помітила, переступаючи поріг цього приміщення. Мене миттю огорнув запах кофеїну та відпрасованої до білизни сорочки.

• Прошу, сідайте, - галантно мовив чоловік, вказуючи на стілець по інший бік від себе. – Ви Анна?
• Саме так, - погодилась я, прикрашаючи себе якомога чарівливішою посмішкою зі свого арсеналу.

Проти цієї зброї ще не встоював жоден чоловік.

• Ви принесли із собою резюме?

Я похитала головою, у думках клянучи себе за неуважність.

- Забула, - вдаючи дурепу із постійною посмішкою на вустах, відповіла я і винувато знизала плечима.

- У принципі, це не так і важливо, - заспокоїв мене замісник директора. – Тоді розкажіть про себе. У вас є досвід роботи?

- Звісно, - гордо сповістила йому. – Я працювала офіціанткою у клубі, а потім отримала підвищення до посади адміністратора.

Про те, що я не пропрацювала на ній і дня вирішила змовчати. Як на мене, приховування фактів – не брехня, а лише легка форма некривдної вигадки.

• Це чудово, - ніби зрадів чоловік. – Що саме входило до ваших обов’язків? 

Я швиденько намагалася пригадати чим займався Орест і усвідомила, що нічого особливого він не робив – можливо, працював ще й менше, ніж його підлеглі.

- Контактування з відвідувачами, вирішення конфліктних ситуацій, ведення звітності… - почала перераховувати навмання загальними фразами, адже знала, що не прогадаю у цьому.

Чоловік уважно дивився на мене, при цьому не забував розуміюче кивати головою. Його чорне волосся слухняно торкалося чола та ледь закривало вуха, а гострі вилиці несподівано гармонійно поєднувалися із тонкими вустами, які увесь час були трішки відкритими. Кожна риса його обличчя не заслуговувала уваги, якби знаходилася окремо одна від одної; разом же вони становили неймовірно привабливе поєднання рішучості та мужньої краси.

Я натрапила на оголошення про вакансію адміністратора у затишний готель неподалік від центру міста зовсім випадково. Переглядаючи увечері стрічку новин у соцмережах, помітила одну із груп з пошуку роботи, зайшла до неї і побачила нещодавню публікацію про набір персоналу в «Акрополь» - молодий міні-готель для бізнес-клієнтів та сімей. Чому б і ні? – подумала я і набрала телефон, вказаний в оголошенні. Зустріч було призначено на дванадцяту.

Коли йшла від зупинки, боялася, що зіштовхнуся із жінкою-керівником, яка зневажає усіх, хто виглядає краще та впевненіше за неї. Яким же було моє полегшення, коли я побачила за столом чоловіком – адже знала, що йому я точно сподобаюся. Байдужим міг лишитися хіба що гомосексуаліст, а цей чоловік, на щастя, точно ним не був.

Його очі пронизували мене пострілами і я відчувала, що підсвідомо він бажав би бачити мене не тільки у ролі адміністратора.

• Нам негайно потрібні люди і, якщо ви не проти, я б хотів запросити вас вже завтра на стажування.
• Залюбки, - чемно відповіла я, насолоджуючись своїм становищем.

Адже по-іншому бути не могло.

Віталій був удома, коли я повернулася. Це й не дивно, зважаючи на те, що годинник уже давно підпирав стрілкою позначку «9». 

Я все ще не могла позбутися звички блукати містом до вечору. Раніше я не поверталася додому, тому що не хотіла натикатися на батьків; тепер, навіть коли я отримала змогу жити самостійно, не приходила раніше, аби не відчувати той вакуум, що заповнював мою душу порожнечею, тільки я перетинала поріг квартири. Я не любила прив’язуватися до одного місця, тому використовувала власне помешкання виключно у прагматичних цілях – ванна та ліжко. Харчуванням мене завжди забезпечував якийсь випадковий фаст-фуд чи невелике домашнє кафе, випадково помічене під час поневірянь містом. Алкоголь рідко ставав моїм супутником навіть у вільний від роботи час, бо я вже не дозволяла собі напиватися, як і раніше. Знала, що у «Долфіні» засудять мою пристрасть до випивки – адже, як не втомлювався повторювати директор, їм були потрібні «чарівні личика ввічливих панянок, а не маргінальні обличчя із синцями під очима». Я часто страждала від цієї значної для мене втрати. Напевно, саме тому влаштовувала собі час від часу «відрив» із літрами пива, переконуючи, що зможу привести себе до ладу до наступної зміни. І мені справді майже завжди це вдавалося.

До носа долетів незнайомий, але приємний запах. Мій новий сусіда зі смаком поїдав незрозумілу на певний погляд субстанцію – щось середнє між пюре та дитячою несподіванкою.

• Я приготував на вечерю вегетаріанське лобіо, - сказав він, помітивши мене у дверях кухні. – Пригощайтеся.
• Вегетаріанське? – перепитала я, зіщулившись. – Ні, дякую.

Хоч я й не особливо відчувала голод (але підсилена стороннім запахом, що йшов від його розмазаного по тарілці рагу) усе одно намастила хліб маслом, поклала на нього добрячі шматки ковбаси, прикрашеної зверху гірчицею та кетчупом і пішла до кімнати, не забувши прихопити із собою банку лимонного «Бірміксу».