Нові обов'язки

- Загалом, це легка робота. Єдине, що важливо – потрібно бути постійно уважним, інакше може серйозно влетіти. А узагалі, гарно посміхайся і будь ввічливою. Гадаю, з цим у тебе проблем не буде.

У холі готелю було порожньо. Приязна дівчина на рецепції Олеся розповіла мені, що на даний момент зайнято лише три номери – та це й не дивно, зважаючи на «вік» готелю. Вона не забула провести мені коротку екскурсію чотирма поверхами, завела до їдальні, у якій сервірують сніданки, показала міні-кінотеатр та лаундж-зону, у якій щовечора грає жива музика.

- Ти вже десь працювала? – запитала Олеся, прогортаючи товстий журнал і заносячи у свою чергу до нього якісь нотатки.

- Офіціанткою, - швидко відповіла я, а потім повагавшись чи варто продовжувати й перед нею свою брехню, додала: - І адміністратором у клубі.

- Де саме? – зацікавилась вона.

- «Долфін», - зізналась я. – Чула про такий?

- Стрипуха? – здивувалась дівчина і окинула мене дивним поглядом. – І як там? Клієнти не приставали? Я чула, що у таких закладах навіть офіціанток змушують до інтиму – як то кажуть, бажання клієнта – закон…

- Платили пристойно, - ледь не з сумом промовила я. – А щодо відвідувачів…  Зі мною нічого схожого не траплялося. Так, були спроби і наполегливі залицяння, але вони закінчувалися на рівні флірту і нікуди далі не просувалися.

Я вирішила, що їй не варто знати про Ореста – нахабного адміністратора-павича, який затягнув мене у ліжко на четвертий день роботи. Утім, хіба я не хотіла цього сама?

- Це наш журнал постояльців, - перевела Олеся тему і покрутила переді мною щоденником формату А4. – Тут ми записуємо час заселення і виселення, якісь раптові негаразди чи побажання під час перебування гостей у готелі.

- Я гадала, що вже всі давно перейшли на електронні носії, - розгублено простягнула дівчині, тільки зараз помітивши, що на столі дійсно немає комп’ютера.

- Обіцяють, що й до нас скоро дійде прогрес, - відповіла вона, посміхаючись.

- Ти не голодна? – запитала вона за кілька хвилин. – З дванадцятої до першої у нас обід. Бачила жовтуваті двері біля вмивальників? Заходиш до них і одразу потрапляєш до кухні – там є кілька столиків, за якими їсть персонал.

- Ні, дякую, - мовила я, відчуваючи у животі тихе, незрозуміле стискання, що підсувалося до горла.

Дивно, ніби учора нічого й не пила…

• Тоді я піду? – несміливо запитала Олеся. – Вранці поснідати забула, то шлунок уже вимагає якоїсь поживи. Я швиденько.

Вона вийшла з-за стійки, схвильовано роззирнулася довкола і сказала:

• Зараз нікого не має бути… Але раптом хтось з’явиться чи виникнуть якісь непорозуміння – телефонуй мені. Номер є на стрічці під стаціонарним.

Дівчина ще раз обдивилася приміщення і швиденько застукотіла підборами у бік кухні. Поки її не було, я отримала чудову змогу переглянути купу записів, звалених купою на столі, перечитати «короткі замітки адміністратору» та «правила поведінки на робочому місці» та оцінити, наскільки легко проходить зміна. За чотири години переді мною не з’явилося жодного відвідувача, телефонували лише кілька разів із проханням переадресувати на бухгалтера, а керівництво показалося лише зранку – та й то на кілька хвилин для мого побіжного інструктування. Далі мене передали до рук більш досвідченого адміністратор (котра пропрацювала тут аж цілий місяць!) і зникли за нагальними справами. Нудна робота, але справді легка. Цілком вартує тих грошей, які за неї пропонують.

• О, привіт! – показалося переді мною веснянкове обличчя юнака. - Ти хто?
• Аня, а ти? – не розгубилась я.

Він усміхнувся, простягаючи мені свою довгу руку.

• Антон, старший офіціант. А ти нова адміністратор?
• Щось на кшталт того, - сказала я не зовсім впевненим голосом.
• Тут один із постояльців мав залишати депозит на бенкет, сказав, щоб ми його у вас забрали.

Я розгублено роззирнулася.

- Депозит? – не розуміючи, перепитала у хлопця.

- Тобі ще не розповідали? – збентежено запитав Антон. – Депозит – це гроші, які відвідувачі можуть залишати у вартість наступних витрат. Чи то за проживання, їжу чи розваги. Він сказав, що там має бути сім тисяч.

Я хотіла кликати на допомогу Олесю і вже потяглася рукою до слухавки, коли раптом зупинила свій порив. Вирішила, що варто з першого дня проявляти самостійність і вирішувати проблеми власноруч.

Почала порпатися на поличках і нарешті натикнулася на зачинену залізну шафку під столом. 

• Здогадуюся де вони, але й гадки не маю де ключ, - негучно простянула я та несподівано почула відповідь.
• Подивись за кутом на стіні.

Я визирнула у невеличкий коридор, що розділяв стійку рецепції і невеличку зону відпочинку адміністраторів і швидко знайшла потрібне. Виявити конверт із грошима було неважко – адже він єдиний лежав під замком сталевого сейфу.

- Воно? – запитала я, простягаючи знайдене офіціанту.

Він зазирнув всередину і задоволено закивав головою.

• Воно. – кинув, погоджуючись. – Дякую!

І за мить зникнув за одними із дверей.

Минуло близько сорока хвилин, перш ніж Олеся повернулася на робоче місце.

• Усе гаразд? – запитала вона миттю.
• Хіба може бути інакше?

Я помітила як вона полегшено зітхнула, потім ще на кілька хвилин зникла у кімнатці для адміністраторів і тільки тоді зайняла власне місце за високим стільцем. Здалося, вона хотіла про щось мені сказати, але її перервав раптовий дзенькіт телефону.

- Так, усе під контролем. Вона вправна учениця... Усе спокійно… Зараз? Так, добре.

Я швидко зрозуміла із ким говорить Олеся.

- Володимир Борисович просить, щоб ти до нього підійшла, - сказала вона, поклавши слухавку. – Пам’ятаєш де його кабінет?

Чоловік знову поважно сидів за столом, а на його вустах вигравала стримана посмішка керівника. 

• Як справи? – запитав він, щойно я сіла навпроти. – По-трохи вливаєтесь у справу?
• Олеся вже багато пояснила мені, - сказала у відповідь. – Впевнена, що вже й сама зможу з усім впоратися.
• Справді? – здивувався чоловік. – То вас можна виводити на зміну? Це чудово, адже ви й самі знаєте, що нам не вистачає персоналу…
• Так, Олеся казала мені, що працює вже другу добу підряд.