Гірше нікуди

Пляшка міцного як завжди стала у нагоді. Я вже й встигла забути як давно торкалася до неї. Мій спокій, мій порятунок… І як я могла про тебе забути? 

Стрімка багряна ріка розносилася бурхливою течією по моїм венам і я пестила її обриси, які по-трохи починали зливатися із навколишнім. Мене не турбувало те, як я потраплю додому і чи потраплю сьогодні туди узагалі. Може, буде навіть краще, якщо мене заберуть у витверезник, а звідти я одразу потраплю на лаву підсудних?

З-понад туману вилітає образ Насті. Мені важко її впізнати, утім, коли вона підходить ближче, я переконуюся у тому, що це дійсно вона – хіба що на кількадесят кілограм більше, із занадто короткою зачіскою та понурим поглядом.

- І ти тут? – зовсім спокійно запитала вона, мовби й не здивувалася нашій зустрічі.

- Ага, - коротко погодилась, заливаючи до рота залишки вина. 

- Ще по одній? – запитала подруга та не чекала від мене відповіді – підкликала офіціанта і замовила йому ще дві пляшки вина.

Ми сиділи за столиком біля стіни, звідки добре видно усе приміщення – стійку бару, вхід до кафе, відвідувачів за столами. З часу моєї появи у цьому закладі їх стало набагато більше. Тепер зайняті чи не всі столики і заповнене кафе починає нагадувати собою метушливий вулик, де кожен зайнятий власний справою і водночас – нічим конкретним.

• Де малюк? – запитала першою, коли ми виціджуємо по половині пляшки.
• З Владом, де ж іще? – відмахнулась Настя.

Я зрозуміла, що вона не хоче зачіпати цю тему, але все одно продовжувала:

- Не можу повірити, що ти мама. І як тобі у цьому амплуа?

- О… Де ти вивчила такі заковирні слова? – насміхнулась схмеліла подруга. – Усе це материнство – суцільне знущання. І навіщо я погодилася тоді на Владову пропозицію?...

Вона замовкнула і я дала їй час обміркувати власне питання і лише за кілька хвилин знову почала говорити.

• Чому ти без нього?
• Хочу відпочити, - зізналася Настя. – Він зі своїм сином уже набридли мені.
• Так після пологів пройшло усього два місяці, - здивувалась я. – І все, романтика розвіялась?

Подруга відірвалася від вина та пронизливо (наскільки це було можливо у її стані) подивилася на мене.

• Вона розвіялась уже тоді, як малий байстрюк почав штовхатися у животі в день та вночі, а потім, із-за обвиття пуповиною, змусив мене лягти на місяць раніше зазначеного терміну до лікарні. Ти уявляєш наскільки це нудно – лежати у палаті із п’ятьма навіженими мамцями, які тільки й говорять про своїх майбутніх пуцьвірінків? 

Я тримала паузу, адже не знала чи хоче вона, аби я щось говорила. Тільки кивала головою на знак підтримки, хоч і не усвідомлювала усієї трагічності її слів.

Невже діти це таке зло?

- Ти бачила мій живіт? – поцікавилась подруга, опускаючи очі додолу. – Якийсь мішок, а не живіт… І нащо мені ці страждання? Влад каже, що з часом все стане на свої місця – але коли вже настане той час? 

- Знаєш про що я мрію? – вела далі подруга. – Побути на-о-дин-ці. Той малий нелюд постійно поруч: кричить, забруднює пелюшки, відригує на усе довкола…

- А як Влад? Допомагає тобі?

Я взагалі дивуюся тому, що саме зараз переді мною сидить Настя, молода мама, яка мріяла про щасливий шлюб із коханим, а не Влад, який завжди хотів лишатися вільним птахом, здригаючись від думки про зобов’язання.

- Та він не відходить від малого! – вигукує Настя, ніби вважає власні слова чимось неймовірним. – Весь час крутиться біля нього, обціловує, сміється, коли той показує якісь вибрики. А я й утямити не можу, що надзвичайного він знаходить у цьому пискучому згорткові…

- Де ти так напилася? – гримає власний батьків голос, як тільки я перетинаю поріг квартир під восьмим номером.

Його очі червоні, а волосся розтріпане – і попри алкогольну заволоку я швидко усвідомлюю, що сьогодні він також «щось святкував».

• Не твоя справа! – огризаюся у відповідь та намагаюся пройти до кімнати, але тато перегороджує мій шлях.
• Малолітня п’яниця! – кричить він тремтячим язиком. – З тебе нічого ж путнього не вийде! Яка доля тебе чекає?
• Сподіваюся, не така, як у тебе, - кажу йому і бачу, що вцілила у живе.

Тато затихає, часто дихаючи і я, мов зачарована, слідкую за порухами його грудної клітки. Можливо, саме через це зовсім не зауважую руки, яка підіймається у мій бік і вже у наступний момент дає мені міцного ляпаса по щоці.

• Як ти смієш так розмовляти із батьком?

Алкоголь хутко вивітрюється з моєї голови. Я розумію, що маю тікати від нього, допоки не отримала справжніх неприємностей; адже сьогодні він, як ніколи, виглядає надміру збудженим та агресивним.

• Пропусти, - кажу я, штовхаючи його у живіт.

Тато раптово похитується та не втримується на ногах. Хапається рукою за одвірок, ледь встигаючи зупинитися на пів шляху до падіння.

Він гамселить у двері і я залякано принишкую на ліжку. Знаю, що він не зможе увійти, а отже й відплатити за мою грубість, утім, усе одно боюся. За хвилину неподалік вимальовується мамин голос і я чую як вони починають знову з’ясовувати між собою стосунки. Я визираю через щілину, стаючи випадковим свідком удару, який у свою чергу отримує й мама. 

Завтра ми обидві будемо сидіти вдома, допоки не загояться синці.

Живіт пронизувало настільки сильним болем, що я навіть не намагалася встати із ліжка. Точніше, піднялася і знову впала – і після цього вже не робила спроб перебороти себе.

• У тебе є аспірин? Я знаю чудовий засіб від похмілля.

Від несподіванки я здивовано розплющила очі і цей поспіх одразу ж вилився мені гострим головним болем. Віталій стояв у дверях, не наважуючись пройти ближче.

• У мене немає ніякого похмілля. – простягнула я. – Лише легка слабкість.