Чия провина?

Белькіт у животі розбудив мене, а легкість у голові ледь не змусила підстрибнути до стелі. Зважаючи на вчорашню слабкість, сьогодні я почувалася на дивовижу вільно та радісно. Через вікно кімнату обпалювало свіжим, помаранчевим сонцем. 

На годиннику була дев’ята п'ятнадцять.

Кухня, як і квартира цілком виявилася порожньою. Мого сусіда не було вдома, тож я отримала чудову змогу розслабитися на самоті – ввімкнула улюблену музику, скинула увесь одяг, що завжди стинав мене, і першою ж справою полізла до холодильнику. Я знала, що вже давно нічого не готувала і, малоймовірно, що могла б там щось знайти. Та чомусь в уяві виникнув раптовий образ Віталія за нещодавньою вечерею і я подумала – може, десь ще трохи лишилося його вегетаріанського рагу?... На поличці знайшла останню пляшку пива, але не наважилася відкрити; тому так і лишила її спочивати на своєму місці до кращих часів. 

Я зі смаком налетіла на незрозумілу суміш у каструлі і ледь встигла спинити себе, аби не виїсти до кінця. Важко сказати, чи вона й справді була такою смачною чи це я була занадто голодна – але вона дійсно припала мені до смаку. Кинувши тарілку до вмивальнику, почала шурхати Інтернетом, але увесь час натикалася лише на нудні новини чи пустопорожні записи друзів у ВК. Так минула година, за вікном у всю свою красу вигравала весна і я вирішила, що досить сидіти вдома. Перевдяглася у перше, що було під рукою та вийшла на двір, всотуючи у себе кожну частинку пахучого повітря.

Після вчорашнього почувала себе найщасливішою людиною на Землі.

Але моє піднесення швидко змінилося відчаєм. Я знову згадала про готель, старшого офіціанта Антона, викрадені гроші… Мені доведеться їх повернути, хоч як би я не намагалася довести, що ні в чому не винна.

Худощава статура хлопця промаячіла від мене за кількадесят метрів, але я одразу впізнала його.

• Привіт, - окликнула хлопця, коли опинилася поруч.

Він обернувся до мене з усмішкою, але на його обличчі одразу відбився подив.

• Привіт, - мовив Антон. – Ти тут живеш?
• Так, неподалік, - відповіла йому і замовкла.

Хотіла подивитися як він буде поводитись далі, а він також споглядав на мене, нічого не говорячи. Нарешті, від його апатичного погляду мій терпець урвався.

• Як поживаєш? Уже зібрав на «Таврію»?

Я помітила, що це питання змусило його добре замислитись.

- Ні і не планував, - відповів хлопець за деякий час.

- Справді? – награно здивувалась я. – Навіщо ж тоді тобі знадобилися десять тисяч? На житло точно не вистачить… Чи ти вирішив відпочити десь за кордоном?

Він хотів вдавати байдужого, але я бачила у його очах лячність. У кишені куртки він схвильовано скручував свої надміру довгі пальці.

• Як гадаєш, якщо я подам на тебе заяву у міліцію за зґвалтування, тобі вистачить цих грошей, щоб відкупитися?
• Ти про що? – злякано запитав він.

Певно, мій вираз обличчя чітко показував, що я не налаштована сьогодні на жарти.

• Про гроші, які ти викрав і за які зробили винною саме мене! – вигукнула я, зовсім не звертаючи уваги на перехожих.

Антон заметушився, забігав очима довкола і увесь почервонів настільки, що аж шия вкрилася плямами. 

• Прошу тебе, пробач! – вимовив він і схопив мене за руку, відтягуючи у тінь розквітаючого дерева. – Я знаю, що вчинив погано. Але у мене не було іншого виходу.

Від його нахабності та самовпевненості у мене тимчасово відібрало мову, а Антон тим часом говорив далі.

• Ти просто не зрозумієш мене, адже ніколи не була на моєму місці…

Його очі усе так само несамовито ковзали округою, то зосереджуючись на моєму обличчі, то обертаючись у розмиті точки поза моєю спиною.

• Вони могли вбити мене, якби я не віддав цей борг!
• Яке це відношення має до мене? – нарешті я вийшла з трансу. – Виходить, що ти викрав гроші і перекинув на мене усю провину – але чому?
• Так вийшло, - безглуздо виправдався хлопець. – Навіть не знаю чому, чесно… 
• Слухай, ти можеш скільки завгодно вдавати із себе заляканого дурника, - злісно мовила я. – Тільки гроші тобі усе одно доведеться повернути. Я не збираюся віддуватися за твою крадіжку.

Антон пильно поглянув на мене, знизав плечима і спокійно сказав:

• Ти нічого не доведеш.

З його обличчя умить зникнув сполоханий вираз. Натомість, він виглядав пихатим та самовдоволеним – адже знав, що правий. Я дійсно нічого не могла довести, навіть після щиросердного зізнання із його боку.

Хлопець кинув н мене останній переможний погляд, обернувся та, залишивши мене захльобуватися у лаві власної злості, пішов геть. Мене розривало зсередини, хотілося побігти за ним та розірвати на шмаття – але, звісно, я знала, що це безглузда ідея.

Повз мене пробігали незнайомці, які навіть не здогадувалися про перипетії у моїх думках. Куди податися? У кого просити допомоги? Вони всміхалися та мружилися, проходили із сумними та відчуженими обличчями; а я стояла у нерішучості та розгубленні, бо дійсно не знала як варто чинити далі.

Чиясь рука схопила мене за зап'ясток і рвучко потягла за собою. Я змогла розгледіти нападника лише у провулку, який заточив нас двох у замкненому квадраті за кілька хвилин по тому.

• Я б не радив тобі ловити гав, - грубо проговорив чоловік.

Він був невисокого зросту, але міцної, немов вилитої із чавуна статури, яка добре проглядалася через його темну розчахнуту шкірянку. Від несподіванки я заклякла на місці і намагалася не ворушитися; можливо, вважала, що таким чином він послабить свою хватку. Але рука все далі і далі стискалася у його цеглянистих тваринних долонях.

• Гадаєш, з тобою жартують? – казав він далі, утримуючи між нами коротку відстань. – Десять тисяч – не іграшки, тож, коли хочеш спокійно жити, поверни їх по-доброму. Інакше, доведеться застосувати важку артилерію.