Прогулянка

Я першою помітила його. Він сидів на краєчку фонтану і ловив на собі його бризки, вдивляючись у простір довкола себе. Здавалося, він вишукує когось у натовпі або, навпаки, просто із цікавістю слідкує за кожним із тих, хто проходить поруч – наче дитя, яке ніколи не бачило нічого цікавішого за примітивне пластмасове брязкальце.

- Прогулюєш роботу? – запитала я, підійшовши.

Віталій обернувся на мій голос і раптово засяяв посмішкою.

• У друга сьогодні день народження, тож можна й прогуляти, - відповів одразу. – А ти як тут?
• Я безробітна, тож можу собі дозволити погуляти містом, - сказала йому, уникаючи подробиць. – А де ж іменинник?

Чоловік поглянув на годинник, а потім кинув погляд у бік метро.

• Має скоро підійти, - відповів він коротко і знову вцілився у мене поглядом. – Куди зараз прямуєш?
• Не знаю. – я стенула плечима. – Куди-небудь. Можливо, зайду до «Мака».

Я помітила як він зморщився, але нічого уголос не вимовив. Натомість, сказав:

- Тоді, може, приєднаєшся до нас?

Його несподівана пропозиція здивувала мене.

• Шашлик, горілка і дівчата? – посміхаючись, простягнула я, ніби обмірковувала чи варто приймати його запрошення. – Ну що ж, я не проти.
• Ок! – вигукнув він задоволено. – Тільки шашлику не буде та алкоголю ми не п’ємо...

Моя посмішка одразу перетворилася у невдоволений вираз.

• Що ж це за свято без м’яса та випивки? – скептично поцікавилась я.
• У тебе буде можливість перевірити це на власному досвіді, - загадково відповів Віталій і помахав комусь позаду мене рукою.

Обернувшись, я побачила трьох чоловіків – тих самих, з якими вже мала можливість не так давно зустрітися у «Долфіні». Дивно, але вони усі були схожими між собою – чорняві, широкоплечі, середнього зросту та з постійно радісними виразами обличчя. У мене промайнула думка, що замість алкоголю вони вживають щось набагато сильніше та дієвіше, лише вдаючи із себе «слухняних хлопчиків».

Друзі Віталія залюбки погодились прийняти мене до своєї компанії, ввічливо відрекомендувалися та одразу ж оточили увагою. Це й не дивно, якщо зважати на те, що я була єдиною особою жіночою статі серед чотирьох дорослих чоловіків.

Я завжди любила чоловічі компанії. Вони більш безпосередні та відкриті. Ніколи не змовляються, не розносять пліток, не сваряться через дрібниці. Певно, саме тому я мала лише одну найкращу подругу і часто уникала близького товаришування із іншими дівчатами – адже підсвідомо відчувала, що нічого гарного від них не варто чекати.

Ми довго йшли жвавою вулицею. Чоловіки увесь час сміялися та розмовляли між собою, розпитували у мене про всілякі дрібниці і я відчувала себе королевою на цьому чужому святі. Сашко (власне, сам іменинник) купив кожному із нас повітряних кульок, насичених гелієм і кожен із чоловіків смішно декламував дорослі вірші Єсеніна та Пушкіна на власний манер. А викривлені дитячі голоси, що так наївно вилітали із вкритих густою рослинністю горлянок, додавали ще більше веселощів цій справі. 

• Куди ми йдемо? – запитала я у Віталія, коли ми оминули основний епіцентр закладів громадського харчування.

Живіт почав вимагати смачненького і я зрозуміла, що залюбки почастувала б його зараз чимось на кшталт бургера, піцци чи, на крайній випадок, суші. Ніби прочитавши мої думки, чоловіки зупинилися біля яскравого кіоску з морозивом.

• Ти яке будеш? – поцікавився Сашко.
• Чесно кажучи, я не прихильниця солодкого… - зам’ялась я, тому свобода вибору лишилася за іменинником.
• Лимонне найсмачніше, - промовив він, простягаючи мені жовтий ріжок. – Хоч воно й повне усілякої гидоти, раз на місяць ми домовились не згадувати про ці страхіття і на повну насолоджуватися навіть цими недосконалими ласощами.
• І чому усе смачне таке шкідливе? – запитав у продовження Костя – на вигляд, найстарший із них.
• Все це завдяки нашим просунутим вченим, які навчилися навіть із лайна робити нектар, - відповів Віталій. – А ще розвиток ГМО, консервантів, глутамату натрія…
• Та годі вам! – зупинив друзів Сашко. – А як же фрукти? Вони й смачні, й корисні. А узагалі, я вважаю, що інколи як, наприклад,  робимо ми із вами раз на місяць, можна дозволити собі чогось шкідливого – аби мозок більше не набридав своїми наполегливими закликами, почувши запах смаженини чи свіжої випічки.
• Погоджуюсь, - підкинув Віталій. – Я готовий цілими днями їсти овочі та фрукти, якщо знаю, що одного дня зможу без докорів сумління поласувати солоденьким.
• До речі! – мов «Еврика», вигукнув Костя. – Я тут вирішив спробувати сироїдіння, вже тиждень не їм нічого термообробленого.
• Але від морозива ти сьогодні чомусь не відмовився, - підштрикнув друга Віталій, але той не образився.

Лише посміхнувся та награно відкусив величезний шматок загуслого молока із цукром.

• Сьогодні – в останнє, - мовив він і, за кілька разів проковтнувши увесь ріжок, знову обернувся до кіоска. – Мені, будь ласка ще одне лимонне…

Ми крокували містом угору. Чоловіки все менше перемовлялися між собою, хоч і не забували час від часу підкидати одне одному м’які жарти. Я почувалася легко між ними – утім, для мене це й не було дивиною.

Віталій то віддалявся від мене, кидаючи на поталу імениннику, то знову підходив впритул. Але за увесь відрізок нашого шляху не промовив до мене й слова. Мені здавалося, що він гидує спілкуватися зі мною, хоч я й не могла пояснити звідки у мене з’явилися такі думки. Я раптом пригадала з яким засудженням він дивився на мене, коли дізнався про зникнення грошей і не знала чи повірив у те, що я нічого не крала. Можливо, й досі вважав мене крадійкою. Мені було байдуже, але водночас я почувалася ніяково від цієї напруги. Хотіла бути чистою перед ним. Але навіщо?... Цього й сама не знала.

• Куди ми все-таки йдемо? – спробувала я знову налагодити контакт.