Спогади про батьків

Мені було ніяково зазирати йому в обличчя. Алкоголь все ще керував мною, але його дія вже була занадто слабкою, аби нав’язувати власні дурощі.

• Твій тато багато пив? – раптово запитав Віталій, коли я сіла на улюблене місце під вікном. 
• До чого це зараз? – здивувалась я у відповідь.
• Ти згадала про нього, як тільки увійшла до квартири, - пояснив чоловік. – У вас часто траплялися із ним сварки з цього приводу?
• Час від часу, - утекла я від конкретної відповіді.

Чи варто знати Віталію про те, що ми з татом чи не кожного дня підливали масла у вогонь взаємного нерозуміння? 

• Навіщо ти п’єш? – запитав він знову. 
• Мені це подобається, - гордовито відповіла йому, але умить додала, ніби у виправдання: - Чесно кажучи, я вже давно не торкалася пляшки. Це вдруге після смерті батьків.

Чоловік мовчав, а я нетерпляче сковзала гладким сидінням стільця, не звертаючи уваги на його невдоволене кряхкотіння під собою.

• Алкоголь заспокоює мене, - врешті сказала я. – Коли я була студенткою і батьки були живі алкоголь слугував для мене можливістю хоча б на деякий час втекти від реальності. У нас завжди не вистачало грошей, я обмежувалася у найбанальніших дівчачих радощах і лише завдяки випивці могла відчути себе насправді вільною та розкутою.
• А як щодо батьків? – поцікавився Віталій. – Адже вони також у всьому відмовляли собі?
• Можливо, - несміливо простягнула я.

І не одразу розгледіла істину у його словах. Я й справді думала лише про власне задоволення, вперто не бажаючи помічати чергові латки на маминій сукні чи стерті до дірок підошви татових туфель.

- Я впевнений, що вони віддавали тобі усе, на що були спроможні, - продовжував сусіда. – Забезпечували тебе житлом, їжею, мінімально необхідним набором одягу… До того ж, я переконаний, що вони завжди намагалися компенсувати власну матеріальну неповноцінність речами, які не вимірюються у грошах. Адже великі статки не завжди гарантують щастя, а бідні на перший погляд люди виявляються багатшими у плані духовності та відкритішими у своєму світогляді. Хіба ні?

Я замислилась. Його слова здавалися мені безглуздям і правдою водночас. Можливо тому, що я ніколи раніше про це не міркувала?

- Ти б хотіла повернути батьків? – говорив далі Віталій. – Що, якби вони знову були живі? Чи змінилося б щось у ваших стосунках?

Я довго мовчала перед відповіддю. Напевно, тому, що захмеліла голова не могла знайти вірних слів, а, ймовірно, через те, що боялася говорити із цим чоловіком щиро. Точніше, боялася навіть не його, а самої себе – адже увесь цей час вважала, що тільки я маю право на вірну думку і мої твердження не можуть піддаватися сумніву. 

Зараз же, мені здавалося, що Віталій натрапив на ту саму стежку моєї свідомості, що була увесь цей час затінена власними гордощами та боягузливою самовпевненістю мого мозку. Він хотів повести мене нею, а я не знала чи хочу цього. Адже усвідомлювала, що тоді усі мої минулі переконання умить перетворяться на попелище, навіяних чужим впливом, мрій.

• Я завжди зневажала маму за її безхребетність, - зрештою мовила я. – Обіцяла собі, що ніколи не стану такою – поступливою, слабкою та не здатною на власну думку жінкою. У мене був власний прототип ідеалу, який був далеким від образу тихої і скромної мами, що так і не досягла успіху у своєму житті. За свої тридцять сім років вона не зробила нічого визначного – і я вважала за краще померти молодою, ніж перейняти на себе її безперспективне життя безнадійної домогосподарки. 

Віталій уважно слухав і я була вдячна йому за це, хоч в той же час і воліла, аби він зупинив мій потік свідомості. Я не знала куди він заведе мене і чи варто продовжувати цей шлях – утім, після нетривалої паузи знову заговорила.

• Батьки постійно сварилися. Не пригадую й тижня, який би минув у спокої та гармонії. Мені доводилося із самого малечку спостерігати за перипетіями їхнього особистого життя, що увесь час стрімко змінювало свої координати. То зліт, то падіння і все знову по колу… Коли їх не стало, я відчула полегшення. Не варто було перейматися тим, куди податися, де провести вечір, чим зайнятися, аби тільки не вислуховувати їхні чергові чвари.
• Але зараз ти думаєш інакше? – чи то запитально, чи то ствердно промовив Віталій.

Він сів до мене напівобертом, вивільнивши обличчя із полонів густої темряви. Я здригнулася, коли побачила його наповнені смутком очі і відчула, що уперше за все життя готова бути щирою з кимсь іншим. Це відчуття лякало, пригнічувало і робило мене вільною водночас.

• Я б хотіла, аби вони знову були поруч, - простягнула несміливим голосом. – Набагато легше жити, коли поруч є хоча б чиясь підтримка. Ти був правий – вони завжди піклувалися про мене, непокоїлися, за кожної можливості присвячували свій час. Та, засліплена власним егоїзмом, я не змогла побачити у них друзів, а не запеклих ворогів, якими сама їх і зробила.

Через вікно заповзав вітер, патраючи мою душу та змушуючи мене судомно тремтіти. Хтось невидимий стирав поодинокі сльози з мого обличчя, а Віталій сидів на відстані, так і не наважившись сказати мені ще хоч слово. 

• Не спиш? – запитала я, заходячи до кімнати.

Світло настільної лампи яскраво освічувало його цілком бадьоре обличчя, а у руках була книга з багряною палітуркою. Віталій з цікавістю подивився на мене і підвівся на ліжку.

• Проходь, - ввічливо сказав він.

Я несміливо товклася на проході. Оглянула кімнату, яка зовсім нещодавно так сильно нагадувала мені про батьків – але зараз не мала й натяку на їхню колишню присутність. Віталій намагався лишити усе як була та в той же час, мабуть несвідомо для самого себе, змінив це приміщення до невпізнання. Тепер у ньому були чужі речі, стояв зовсім інший запах, попід стелею купчилась інша енергетика – одним словом була кардинально інша атмосфера.