Подруга

Кілька разів я брала телефон до рук і знову відкладала його убік. Перемила посуд, якого було не так і багато, протерла полички та кухонні тумби, витерла пил із підвіконня… Але й досі не могла зрозуміти чи готова я погодитися на вчорашню пропозицію імпозантного чоловіка із «Метеликів». З одного боку мене тішила перспектива подорожей, чималих статків, поваги із боку оточуючих… З такою роботою можна не перейматися за майбутнє.

Та з іншого боку я не знала чи хочу виконувати роль найманої акторки-красуні, якій платять за вдалу гру та гарні манери – а за кілька днів, тижнів чи місяців (в залежності від запитів клієнта) прощаються назавжди.

Телефон різко вирвав мене із бездонної пастки власного мозку. 

• Анно, доброго ранку! Я не потурбував вас?

На дроті лунав приємний чоловічий баритон і я одразу здогадалася кому він належить.

• Добрий ранок, Максим Тимофійович. Усе гаразд, я вже давно прокинулась.
• Як приємно, що ви мене впізнали, - здивувався чоловік. – Сподіваюся, ви вже все обміркували?
• Майже… - невпевнено простягнула я.
• У вас є сумніви? – швидко зметикував чоловік. – Я збираюся за пів години відвідати «Унісон» на Толстого, ви зможете під’їхати? Я не хочу вас підганяти, але прошу вас зрозуміти мене – на даний момент нам не вистачає співробітниць, а клієнти все прибувають і прибувають. Один із них просить мене влаштувати йому зустріч із однією із наших жінок якомога швидше, адже він має терміново відлітати на підписання контракту у Монако – і йому потрібен супровід на найближчі кілька днів. Вам навіть не доведеться створювати портфоліо і чекати на «унікальний шанс». Він вже сам прийшов до вас, варто тільки ним скористатися.
• Але у мене немає закордонного паспорту. - раптово згадала я.
• Без проблем, - не розгубився чоловік. – Ми маємо зв’язки в еміграційний конторі, вам зроблять документ менш, ніж за двадцять чотири години. Пропоную зустрітися і обговорити усе в більшій приватній обстановці. Якщо потрібно, я заїду за вами. Де ви живете?
• Підберіть мене біля «Сирця», я буду там за двадцять хвилин. – відрапортувала йому і мерщій натиснула відбій.

Не розуміючи що роблю, я почала поспіхом перебирати речі у шафі, шукаючи щось підходяще. Нарешті, витягла із закромів свій студентський сарафан-комбінезон, блідо-рожеву блузу та туфлі на височенних підборах. Вирішила, що сьогодні варто з’явитися перед чоловіком у найвигіднішому амплуа – хоч і так знала, що ще вчора сподобалася йому. Ця робота вже за мною, варто лише обговорити деталі. Не вагаючись, я вийшла з будинку із гордо піднятою головою і обережно поцокала залізними шпильками у напрямку метро. Небо ніби благословляло мене своєю чистотою і я подякувала долі за шанс так круто змінити своє життя. Полетіти у рай для багатіїв та ще й отримати за це платню – чим не мрія самотньої дівчини? 

Я марила подорожами. Безкрайній світ, повний різних барв та чудасій – зі своїми обмеженнями, правилами чи їхньою відсутністю, з власними проблемами та радощами, які він охоче розділяє із усіма оточуючими. Відкритий до всіх, хто цього забажає. Варто лише знайти у собі сили почути його стриманий, приглушений голос через гул мегаполісів та чужих, нав’язаних віковічними стереотипами думок…

Шлях від будинку до метро займав близько двадцяти хвилин, тому я мала достатньо часу, аби обміркувати усю красу свого становища. Я раділа від щасливого шансу, що підкинула мені доля та водночас відчувала хвилеподібні накати сумніву – а чи вірно я роблю, погоджуючись на пропозицію стати однією із «виконувачок» ескорт-послуг? У принципі, я не бачила у цьому нічого аморального. Мені хотілося вірити у те, що співробітниці компанії з веселою назвою «Метелики» дійсно не надають сексуальних послуг, а клієнти у свою чергу не вимагають цього від них. Кожен виконує свої обов’язки за контрактом – і ні на крок не відходить від дозволеного. Але що як у реальності все було зовсім інакше? У той же час я розуміла, що мені нічого втрачати. Знову згадала про нещодавню розмову із гінекологом, яка підтвердила торішній вирок своєї попередниці. Правда у тому, що я хвора і, можливо, невиліковно – тож хто знає скільки ще часу я проживу?… Чи не варто скористатися чудовим шансом, який випадає лише обраним, допоки є для цього можливість? 

Не знаю чому, але вже, як за традицією, в уяві виринуло засудливе обличчя Віталія. Я була впевнена, що він насправді почне мене зневажати, коли дізнається про рішення стати «дівчинкою на побігеньках». Та чи маю я дослухатися до нього? 

Я була настільки поглинута власними роздумами, що не зважала ні на що довкола. Але зовсім несвідомо, на якусь мить, обернула погляд до однієї із забігалівок, що тулилися одна до одної біля підземного переходу. Я із сумішшю зневаги та огиди оглянула присутню публіку – чоловіки та жінки невизначеного віку, у яких алкоголь давно стер будь-які ознаки нормальної людської подоби. Я здригнулася і пообіцяла собі, що ніколи не доторкнуся до пляшки. Навіть із слабоалкогольним напоєм.

Одне із обличь чітко контрастувало з іншими і я оторопіло стишила крок, уважно приглядаючись до нього. Чи це дійсно вона? Поруч із Настею стояв велетень із довгими, вкритими чорнявим густим волоссям руками і нещадно тріпав її за плече. Гул машин на автостради перекривав його крик, але я добре усвідомлювала, що він розлючений не на жарт. Ось він підіймає Настю із потертого пластикового стільця та наближає до себе, відриваючи від землі – її худі ноги у синцях теліпаються у повітрі, а руки хаотично махають довкола, ніби прикликають когось на допомогу. Та усім байдуже. Товариші по пляшці звикли до подібних інцидентів та не реагували на чергові розбірки сусідів, а перехожі вважали за краще не втручатися. Ніхто не відчував бажання ставати лицарем у такій повсякденній для п’яниць ситуації – ніби-то, нехай самі залагоджують свої негаразди.

Я підбігла до Насті, хоч і не знала чи зможу їй допомогти. Порівняти мою силу із здорованем, те саме, що поставити на один рівень вигадливого кота та нерозумну мишу – безглузда справа.