Розділ 12.1

Говорять, що паління заспокоює. Палила я край рідко, але іноді бувало. Тримаючи в руках пачку сигарет і запальничку, я відчинила вікно та поклала лікті на підвіконня. Було вже темно. Мої батьки спали у своїй кімнаті тому ніхто не міг мене потривожити. Один спалах запальниці змусив мене замріяно дивитися на маленький яскравий вогник. Діставши одну сигарету з пачки я закурила. Сизий дим полетів мені в обличча та почав підійматися вгору. Я декілька раз кліпнула очима, проганяючи підступивші сльози від їдкого диму, що потрапив мені до очей.

Над морем сяяв повний місяць і я бачила місячну доріжку на воді, що красиво мерехтіла в темряві ночі. Свіже повітря допомагало привести мої думки в порядок, я закрила очі і вдихнула аромат солоного моря.

- Не знав, що ти палиш! – Пролунав у темряві тихий голос Руслана.

Від несподіванки я розплющила очі та підстрибнувши на місці, вдарилася потилицею об раму вікна, що обрамляла скло зверху. Щоб відчинити таке вікно мені доводилося підіймати нижню раму вгору, прямо, як в американських фільмах.

- Що ти там робиш? – Перелякалася я та почала вдивлятися в глибоку темряву їхнього будиночку. Здається Руслан сидів чи стояв на порозі.

- Дихаю свіжим повітрям. Що ти робиш я уже знаю. Ходи сюди до мене, - його голос звучав тихо і спокійно.

Трохи повагавшись, я незграбно вилізла через вікно і попрямувала до нього. Я була рада коли сяяв місяць, було доволі світло, але зараз він заховався за нічною хмарою і на вулиці стало хоч око виколи.

- Де ти? Куди мені йти? – Знервовано запитала я.

Наступної миті мені прямо в очі вдарило світло від його ліхтарика на телефоні і я примружила повіки, відвернувшись. Почувся тихий сміх Руслана. Світло переметнулось мені під ноги і я змогла нормально бачити. По мірі того як я підходила, світло вело мене за собою і дуже швидко я опинилася біля порогу на якому сидів він. Ліхтарик вимкнувся і нас знову огорнула темрява.

- Місяць зараз вийде, я вже бачу, як його сяйво пробивається через хмари, - спокійно говорив він. – Сідай біля мене.

Я простягла руки перед собою, намагаючись хоча б щось намацати і нормально приземлитися на східці.

- В тебе ж є запальниця, підсвіти нею, - мовив насмішливо Руслан.

Точно! Запальниця. А він правий. Провівши пальцем по коліщатку я запалила її, маленький вогник вихопив із темряви невеликий шматок і я змогла побачити Руслана. Він вхопив мене за руку і легенько потіг на себе щоб я сіла поряд із ним.

Вийшов місяць і знову стало світло.

- Як давно ти палиш? – Запитав він.

- Іноді буває, але зазвичай я не палю, - мовила я, зручніше вмощуючись на порозі.

- Значить тебе щось турбує, - констатував він.

- З чого ти це взяв? – Запитала поглянувши на нього. В темряві його обличча було по особливому чарівне.

- Люди не курять просто так, якщо це не являється звичкою.

- Багато ж ти знаєш, - фиркнула я і відвернулась. – Тільки не говори моїм батькам. Тато нічого не скаже, але якщо дізнається мама…

- Скільки тобі років? – Зненацька запитав він, глузливо поглянувши на мене. Лікоть однієї руки він поклав собі на коліно.

- 22.

- Тоді чому ти боїшся, що твоя матір не одобре твої вподобання?

- Вона не виносить запах сигаретного диму. Мама навіть батька змусила кинути палити, - мовила я.

- Тепер зрозуміло чому ти ховаєшся, - посміхнувся він куточком губи. – Обіцяю не говорити якщо пригостиш мене однією сигаретою.

Його слова викликали мою посмішку і протягла йому пачку. Руслан взяв її з моїх рук і діставши одну, повернув мені пачку.

- Тепер запальницю, - мовив він.

Я без вагань підпалила його сигарету і стала мовчки спостерігати за тим, як він вдихає дим та випускає його тоненькою цівочкою з легенів.

- Де Софія? – Запитала я, поглянувши на темні вхідні двері.

- Спить, - байдужим тоном мовив він. – Вона прийняла снодійне і відправилась у царство Морфея.

- А чому не спиш?

- Останнім часом я мало сплю, - з якоюсь гіркотою в голосі сказав Руслан. Його очі трохи звузилися.

- Тебе також щось турбує? – Не втрималася я від запитання.

Руслан повернувся до мене і серйозно поглянув на моє обличча.

- Ти намагаєшся перетнути кордон того, що тебе не стосується, Марія.

- Вибач, - швидко мовила я.

- У мене виникла одна ідея, - він погасив сигарету і відкинув фільтр в сторону. – Як ти дивися на те щоб піти погуляти зі мною, трохи розвіятися? Скажімо…в клуб!

- Зараз? – Здивувалася я.

- А коли ж іще? – Не менше здивувався він. – Я хочу повеселитися, відчути ритм музики, потанцювати. І я дуже хочу щоб ти склала мені компанію. Вдвох буде веселіше.

- Ну… - Завагалася я.

- Ходімо, що тобі втрачати? До того ж ти підеш зі мною, а не з якимось незнайомцем. Ручаюся, що з тобою все буде добре.

- Погуляти з тобою? В такому разі, я не стану заперечувати, - щасливо посміхнулася я. – Скласти тобі компанію для мене честь! – Пожартувала я та піднялася з місця. – В який саме клуб ти хочеш піти?

- Тут є один неподалік. Зараз я тільки машину піджену і ми поїдемо, - він також піднявся і пішов кудись за будинок.

Я залишилася чекати на нього біля порогу. Через декілька хвилин, Руслан виїхав на дорогу і зупинився.

- Застрибуй! Чого ти чекаєш? – Мовив він коли помітив мої вагання.

Я підбігла до авто і сіла до салону. В машині пахло ваніллю.

- Чудовий ароматизатор, - оцінила я.

- Я так не вважаю. Софія сама його вибирала, мені більше подобаються холодні чи цитрусові аромати. Скажімо: лимон, - відповів він.

- Мені подобається лимон, - збрехала я і посміхнулася.

Він поглянув на мене і його лице також осяяла посмішка:

- От бачиш, є речі в яких ми схожі. Ти також любиш лимони.

Насправді я терпіти не могла цей цитрус. Від однієї думки про лимон мій рот повністю наповнився слиною і я помітно стрепенулася.